— Такий. Тільки з тобою. За п’ятсот верст я бачив бруньки на твоїх цицях.
— А що ти ще бачив, безсоромнику?
— Все. Мені немає чого соромитися. Тепер ти моя дружина.
— Невінчана?
— Ми обвінчаємося.
— Хіба козаки одружуються?
— Аякже! Навіть кошовий Сірко має жінку й четверо дітей. У нас буде більше. Я маю знайомого лелеку, він приноситиме нам по маляті щороку.
— На Січ? — підкусила його Христуся.
— Ми житимемо на своєму хуторі, — сказав Кирик. — Нічого не бійся. Ти віддала свій віночок тому, хто любить тебе всім серцем.
— Я цього хотіла, — сказала вона. — І ні за чим не шкодую. Іди до мене. Ще…
Уже розвиднялося, коли Кирик став лаштуватися в дорогу. На його посвист весело прибіг Гервасій, котрий не лише відпочив і напасся, а й побавився, шельма, з татарськими кобилицями. Кирик розтриножив коней — нехай біжать, куди хочуть, потраплять швидше за все до козацьких зимівників. Тільки височезного жеребця червоної масті він лишив для Христусі, але сідати на нього вона не схотіла, дарма що вміла правувати конем. Годі, Христуся на ньому наїздилася.
— Сядеш на Гервасія? — запропонував Кирик.
— Так, — сказала вона. — З тобою.
Він пішов у верби й позичив у мертвого бусурмена повід — кожен із них мав довжелезний сирицевий шнур для водіння запасних коней. Більше нічого Кирик у мертвих не брав — ні шабель, ні луків, ні сагайдаків зі стрілами. Погана прикмета. Жеребець червоної масті був живий, Кирик оглянув його сідельну сап’янову шальку й дістав із неї шкіряний кисет із золотими червінцями. Акурат до діла! Та й сам огир вартував доброго зимівника.
Кирик висадив Христусю на коня поперед себе й знову відчув тремке хвилювання, що вступало в самісіньку кров. Бісова мати! Ось вона, та єдина сила, проти якої безпорадний козак. Через неї можеш втратити серце, згубити голову, віддати життя без жалю і вагання. Кирик повернув Христусю обличчям до себе й припав губами до її вже припухлих вуст.
Гервасій стояв ні в сих ні в тих, не знаючи, куди Кирик зібрався їхати.
Добре, хоч Христуся спитала:
— Куди ти мене везеш?
— На Великий Луг, — сказав Кирик.
— Куди-и-и?
— До Кміти.
Вони трохи від’їхали від Мокрого Омельника, і Кирик озирнувся. Над вербами вже чорніла хмара вороння.
«Фортуна», — подумав Кирик.
Розділ Х,
у якому побачимо веремію біля грецької хати, гнів кошового Сірка та початок надзвичайної козацької ради
Тільки після того, як Симеон, вилізши із хлібної діжки, обтрусив шаровари від борошна, до запорожців дійшло, що царевич дивом уникнув смерті. У повітрі стояв пороховий гар від випалу з пищалі. Не було найменшого сумніву, що сотник Чадуєв хотів убити государевого сина.
Козаки оскаженіли. Щоб не ризикувати життям царевича, вони веліли писареві Яковині відвести його до куреня, а самі дістали шаблі, пістолі, похапали дрючки й кинулися до дверей грецької хати. Дубові двері вже були на засувах. Козаки миттю оточили хату, стали попід вікнами, меткіші повискакували на покрівлю й заходилися розшивати сніпки.
— Виродки! — кричали січовики. — Хто посмів стріляти в царевича?!
— Тепер вам каюк!
На постріл із пищалі та неймовірний ґвалт прилетів навіть Сірків півень Горлопан, котрий страх як любив криваві побоїща. Його червоні сережки і гребінь горіли вогнем, він з підстрибом походжав околяса між козаками, погрозливо кресав об землю то крилом, то шпорами, висікаючи іскри.
Грецька хата ходила ходором. Посли зрозуміли, що їм надходить кінець. Стискаючи в руках мушкети, пищалі й шаблі, Чадуєв, Щоголєв та всі їхні ратні люди чекали погибелі. Але вони, як безстрашні воїни, ще мусили дати останній бій, щоб не померти безславно, як барани. Щоб потім навіть онуки згадували, як воювали їхні діди. Від однієї цієї думки Чадуєву й Щоголєву клубок підкотився до горла й вони розчулено подивилися один на одного. Скільки пройдено, скільки пережито разом! Скільки здобуто перемог! У гарячому пориві посли міцно обнялися на прощання, розцілувалися, а ратні люди й собі злилися в братерських обіймах.
Тхорик, який першим проробив у стелі дірку й припав до неї жадібним оком, не міг зрозуміти, що там відбувається. На Чадуєва й Щоголєва посипалася глина, вони задерли голови й побачили, що згори крізь отвір у стелі на них заглядає сама смерть. І раптом посли згадали, що вони мають захисну царську грамоту, яка повинна їх врятувати від розлючених запорожців. Он же вона лежить у скриньці, згорнута сувоєм, скріплена царською печаткою і власноручним підписом царя Олексія Михайловича! Грамота, яку їм, сотникові Чадуєву й піддячому Щоголєву, доручено прочитати на козацькій раді!