— А вони не полонені, — заперечив Білецький. — Вони самі прийшли, щоб убити царевича.
— Це не посли, а душогуби, — докинув Добривечір.
Суддя Білий, пам’ятаючи зауваження Білецького, чемно постукав у двері, але ніхто не обізвався.
Суддя, писар, Добривечір і Гапочка зайшли на ту половину хати, де жили Чадуєв і Щоголєв. На другій половині шуміли голодні ратні люди. Почувши, що хтось прийшов, вони притихли, сподіваючись, що кашовари принесли їжу.
Посли сиділи за столом, як сичі. На столі не було нічого, крім царської грамоти. Суддя Білий налаштований був рішуче.
— Ви прийшли від царя, але без царя в голові, — гнівно промовив він. — Чим ви думали, і ти, Василю Чадуєв, і ти, Семене Щоголєв, коли вчора на очах у всього товариства наважилися застрелити царевича?
Посли вперто стояли на своєму — вони сказали, що запорожцям затуманив голови самозванець.
— А хіба ж ви не бачили вчора у щілину, що це викапаний великий князь і цар Олексій Михайлович? — спитав суддя Білий.
Сотник і піддячий відповіли, що вони приїхали сюди не дивитися в щілину на самозванця, а забрати пройдисвіта до Москви.
— Погано, — зітхнув суддя Білий. — Я думав, що за ніч ви наберетеся розуму. Взавтра буде козацька рада, на яку прийде і царевич Симеон Олексійович. Роздивитеся на нього завидна ближче. Тепер уже ні від кого не приховаєш, що ви хотіли його застрелити. І якщо царевич накаже козакам покарати душогубців, вас зітруть на мак.
Чадуєв і Щоголєв мовчки сопіли у бороди.
— Тому вихід у вас один, — сказав суддя Білий. — Не буду приховувати, нас послав сюди кошовий отаман Сірко і велів передати, що ви ще можете врятувати собі життя. Щоб виправити свою страшну помилку, ви повинні прийти на раду, впасти на коліна перед царевичем і благати, аби він вас не карав, а милував. Ваше щастя, що ви вчора не вийшли до царевича, бо він би посік вас на капусту. Йому тяжко й незвично слухати наклепи, він-бо людина шляхетна, царської крові. Навіть з лиця його видно, що там, під шкірою, тече блакитна кров. Тому, якщо ви вклякнете перед царевичем на коліна та покаєтесь, він вас помилує.
Посли дивилися на суддю Білого риб’ячими очима і мовчали. Писар Яковина теж узяв слово.
— У царевича Симеона зіло добре серце, — сказав він як чоловік, що навчався в Київській академії. — Якщо каяття буде щирим, а не токмо для спасіння живота свого, то царевич вас простить.
Добривечір і Гапочка схвально кивнули на такі зіло переконливі слова. Вони чомусь думали, що посли й зараз стануть навколішки, дякуючи за мудру пораду.
Натомість сотник Чадуєв узяв зі столу царську грамоту, згорнуту сувоєм і скріплену печаткою царя Олексія Михайловича, притиснув її до серця й сказав:
— В вєліку кручіну бросаєтє дє нас напужанієм своім, паколь ми щіталі вас сваімі радімимі братішкамі младшімі дє вєрнимі донджє…
Суддя Білий спантеличено подивився на одукованого писаря Яковину.
— Ти щось утнув із того, що він белькоче?
— Каже, що їм краще кинутися з великої кручі у Чортомлик, — переклав курінний Добривечір. — А далі, кили-бирди, я не втяв.
— Може, покликати нашого Товмача? — запропонував писар Яковина.
— Та ні, — сказав Добривечір. — Він, кили-бирди, вміє токмо по-татарському, турецькому, польському й німецькому. А по-московському так, як і ми.
— Нехай своїх товмачів за собою возять, якщо хочуть, щоб їх розуміли, — обурився загалом тихий і чемний Саливон Гапочка. — А то одне слово не втнеш і гаплик.
— Їхніх товмачів наші кальниболотські гайдамаки вже всіх перетопили, — нагадав суддя Білий. — Ото Снєтін був останнім, той, що його з послом Лодиженським упокоїли.
Тхорик, який увесь цей час припадав вухом до комина і чув, що говорилося в грецькій хаті, так усміхнувся, ніби йому помазали медом пузо.
— Може, Карпо Вишенька вміє? — спитав писар Яковина. — Той, що з ними приїхав.
— Та який Вишенька? — розсердився Добривечір. — З Вишеньки такий товмач, як із мене батюшка. Ви ще Наливайченка покличте!
— Добре, нехай пасталакають далі, — вирішив суддя Білий. — Гуртом якось утнемо.
Чадуєв і Щоголєв, ретельно добираючи слова та доповнюючи одне одного, сказали, що запорожці втратили глузд, повставши проти волі царя. Бо де ж тут глузд, скажіть, будь ласка, якщо на милість і любов государя вони відповідають цілковитою зневагою. Замість того щоб прислухатися до послів Олексія Михайловича, козаки слухають якогось приблуду й вірять у його брехні, як у нагорну проповідь. Як же їм не соромно, з якою совістю після цього вони братимуть з десниці царя грошове жалування, харчові припаси, гармати, ядра, свинець, сукна, сипоші, зілля?