Жучка врятував Сірко. Він пояснив козакам, чому зараз не можна вішати москвинів.
— Братіє моя люба, славне Військо Запорозьке! — блиснув кошовий булавою, піднісши її ближче до сонця. — Я поділяю ваш справедливий гнів і також обома руками за те, щоб наклепників царевича покарати найлютішою смертю. Але ви забули про одну вельми поважну причину, через яку ми не можемо цього зробити. Песиголовці, передбачаючи, що від запорожців їм не буде прощення, заздалегідь подбали за свої шкури. Вони ще в Кишеньці захопили в заручники наших з вами братів Панька Лучку, Гавруся Мережку та Гната Голоблю з двома військовими товаришами й відпровадили їх до гетьмана Самойловича. Крім того, гетьман ув’язнив ще кількох моїх посланців, аби всіх цих чесних лицарів стратити, якщо скоїться лихо з московськими послами. Тому моя рада така, щоб зараз не позбавляти їх життя, але й не відпускати, поки ми своїх не визволимо з гетьманського полону. Нехай сидять у нас під вартою, а далі побачимо, чий батько дужчий.
Козаки погодилися на таку отаманову раду, бо хто б же віддав на поталу своїх побратимів через якихось московських приблуд.
Гиря, Костогриз, Іваник і Вовкотруб під командою Харка Білецького повели послів до грецької хати.
Сірко подав знак ієромонаху отцеві Петру, що він також може піти.
Після того кошовий знову звернувся до запорожців, чи не пора їм, лицарям славним, покликати в гості гетьмана Петра Дорошенка, щоб він привіз у Кіш те, що справедливо належить січовим козакам. Мова про військові клейноди — корогви й бунчук, що їх колись відібрав у Юрася Хмельницького воєвода Ромодановський, а потім вони потрапили до Петра Дорошенка. Сірко нагадав товариству, що Дорошенко доводиться йому кумом, тому повинен послухатися запорожців і привезти клейноди, бо їм місце не в Чигирині, а в січовій скарбниці чи в церкві Покрови.
Сірко поглянув на Покровську церкву, але по той бік вікна не було вже нікого. Із церкви теж ніхто не виходив. Лише отець Петро зупинився на паперті, наче боявся переступити поріг своєї храмини.
— Мудре слово речеш, пане кошовий! — загукали козаки. — Без клейнодів ніяк не можна!
— Немає клейнодів — немає і волі!
— Без клейнодів ми ніхто!
— Вели, батьку, вже зараз писати листа до кума Дорошенка!
Сірко подякував товариству за довіру і знов поглянув на церкву. Отець Петро прочинив важкі двері й боязко ступив у притвор.
Зайшовши до храму, ієромонах подивився на вікно, де мав стояти Симеон Олексійович. Там нікого не було. Він роззирнувся довкола, але в сутіні також нікого не помітив. Отець Петро тихо, майже не торкаючись підлоги, підійшов до стасидії. Це було особливе місце у церкві святої Покрови — різьблений із дерева, пофарбований у зелене бокун, де вистоював службу кошовий Сірко. Отець Петро, сам не знаючи чому, насамперед придивився до бокуна. Нікого.
Його погляд побіг до тетраподу, солеї, зачепився за амвон, піднявся до царських воріт. Звідти на ієромонаха дивилися лише намальовані Матей, Марко, Лука та Іван. Якби євангелісти знали, яке доручення загадав кошовий отцю Петрові, то дивилися б, мабуть, не схвально.
Де ж він? Невже пройшов за… Не може бути. Ворота хоч і називаються царськими, але за них не можна проходити ні царям, ні царевичам…
І раптом він його побачив розпластаного праворуч від царських воріт перед іконою Спасителя. Ієромонаха пробрав холодок. Спершу йому здалося, що Симеон Олексійович неживий. Та потім отець Петро зрозумів, що царевич молиться. Вклякнувши на коліна і припавши чолом до підлоги, він шепотів до Ісуса.
Отець Петро завмер біля стасидії-бокуна й боявся дихнути, щоб не сполохати Симеона Олексійовича. Він чекав, поки той завершить молитву. Це було дуже довго. Січовий ієромонах не знав жодної молитви, яка б тривала так довго.
Нарешті Симеон поволі підвівся, осіняючи себе хресним знаменням, й отець Петро міркував, як би так підійти до нього, щоб не злякати в сутіні храму, коли людина ще вся поглинута розмовою з Богом.
Симеон Олексійович тихо відійшов ліворуч і вклякнув перед образом Діви Марії з дитятком.
Отець Петро і собі подумки прочитав молитву до Богородиці. Він попросив, аби козацька заступниця скріпила його на дусі в нелегкому чині, що поклав на нього кошовий отаман Сірко. Ієромонах сім разів прочитав свою молитву, поки нарешті підвівся Симеон Олексійович. Підвівся, тричі перехрестився й пішов прямісінько до бокуна, де стояв і не дихав отець Петро. Просвітлений молитвою, царевич аж світився в сутінках храму, його одухотворене лице здалося отцю Петрові ще вродливішим, ніж було. Помітивши ієромонаха, Симеон засяяв усмішкою.