Діди-райці підтвердили Сіркові слова, показуючи послам червоні сукняні торбинки, в яких вони носили кресала, кремені, люльки, тютюн та всяку всячину. Хотіли ще роззутися, щоб показати шептухові онучі, але Сірко махнув їм: не треба, завелика честь для недовірків — роззуватися перед ними.
Чадуєв стояв на своєму: якби запорожці перестали впиратися та віддали їм царевича, чи пак самозванця, тоді побачили б, яким жалуванням обдарував би їх цар — по зав’язку було б і грошей, і сукна, і харчових припасів, і гармат, не кажучи вже про ядра, зілля, сипоші…
— Ви вже заколупали мене тими сипошами, — скипів Сірко. — Кажу, що дудки нам не потрібні і чайки ми робимо ліпші, ніж ви!
Чадуєв погодився, що запорозькі чайки найкращі у світі, але якби їм видали Симеона та ще дали сотню козаків для охорони, щоб його не відбили по дорозі до Москви, тоді б Січ купалася в розкошах. Вони отримали б усе, що їм треба, з доважком — від грошового жалування до найдорожчих сукон, і, хочуть козаки чи не хочуть, їм би прислали навіть чайки й сипоші, бо для такої раті, як Військо Запорозьке, цареві нічого не шкода. А те, що самозванець і на сповіді богохульствує, то це ж зрозуміло! На те він і самозванець, шахрай, ошуканець, учень боговідступника й лиходія Степана Разіна. Розбійникові Разіну голову зітнули, так само й цьому зітнуть за святотатство й нахабну брехню.
Сірко сказав, що навіть якщо він дасть тисячу козаків охорони, то все одно бояри вишлють проти них ціле військо, щоб відбити Симеона й не допустити до батька-царя.
— Але знайте — і ти, Василю Чадуєв, і ти, Семене Щоголєв, — вів далі Сірко, — що коли раптом прийдуть сюди бояри з ратними людьми, коли посуне на Січ, як ви нахвалялися, воєвода Ромодановський із військом, то й тоді ми не віддамо царевича, бо такий наш звичай і така наша честь. Ви називаєте його шахраєм, лиходієм? Нічого дивного. Москва і нас, козаків, називає шахраями, лиходіями і гультяями!
— Називає! — закивали головами діди-райці, і їхні вуса захвилювалися, як ковила на вітрі. — Називала і називає гультяями та розбишаками!
— Чули? — наїжачив брови Сірко на послів. — Ось ціна вашому слову! А ми добре знаємо, хто ми такі та звідки пішли.
— Знаємо! — загули запорожці. — Кожен із нас відає, де він узявся і ким є насправді!
Кошовий, вдячно кивнувши товариству, сказав, що Москва завжди влаштовувала запорожцям прикрощі й перешкоди. Козаки пам’ятають, як ще недавно з намови Москви попередній гетьман Демко Многогрішний заборонив пропускати на Січ хліб та інші харчові припаси. Сірко не здивується, якщо й тепер цар з намови бояр накаже гетьманові Самойловичу не пропускати на Запорожжя харчі, щоб козаки тут вимерли з голоду.
— Нехай наказує, — махнув рукою Сірко. — А ми як тоді не вимерли, так і тепер не вимремо. Буде в нас хліб і до хліба. Ми підшукаємо собі іншого царя! Таких лицарів, як запорожці, кожен прийме під своє крило.
— Підшукаємо! Підшукаємо! — потвердили значні товариші.
— Перед нами кожен розкриє обійми, — погодилися діди-райці. — І турок, і лях, і швед.
— Кримчаки вже й зараз готові давати нам хліб, — запевнив усіх Сірко. — Даватимуть з радістю скільки ми схочемо, так само як за гетьмана Суховія возили нам хліб з Перекопу. Кримський хан уже знає про царевича і присилав до мене гінців запитати, чи то правда. Я відповів, що така людина на Січі є. Навіть дозволив їм подивитися на царевича. Турецький султан також про нього знає і вже ближчим часом збирається йти на Київ і далі. Але то не наше діло, нехай царі між собою квитаються, а ми подивимося, чий батько дужчий, та й вирішимо, до кого пристати.
— Хто дужчий, до того й підемо! — загули запорожці.
— А далі може по-всякому повернути, — сказав кошовий. — Я вже знаю дорогу на Сибір, показали, спасибі, то, може, й туди заглянемо. Тоді москалі довідаються, який вояка Сірко. Чи не так, товариство?
— Заглянемо на Сибір і далі! — зраділи, як діти, запорожці. — А по дорозі і в Москву навідаємося.
Тут дійшла черга і до гетьманового осавула Черняченка-Чорного, який сидів у кутку тихо, як миша під віником. Сірко звіддаля помацав його колючими бровами й спитав:
— Усе намотав на вус? Добре мотай, щоб передати гетьманові-поповичу, нехай знає, як ми його любимо. Вам, галушкам полтавським, не соромно, що ви такого вайла на гетьмана вибрали? Він своїх навмання побиває, а воювати не тямить. По Дніпру покрутився, як гівно в ополонці, та й назад повернувся ні з чим. Тепер маємо аж чотири гетьмани — Самойловича на лівому березі, Дорошенка, Суховія та Ханенка на правому. І ні від кого пуття немає. Зубами за гетьманство тримаються, за маєтності, за млини та угіддя свої печуться. Замість того щоб Крим руйнувати, вони кров християнську проливають, як воду. Ще й кличі один у одного крадуть разом з клейнодами. Дорошенко, кум мій, під зелену хоругву схилився, бо свій хосен у тому побачив. Каже, що під турком нам буде краще, бусурмен не змішає козацький народ із собою, бо дуже різні в нас мова, віра, ну, і військо козацьке не сплутаєш з іншим.