І тут Сірко, поблискуючи бурштиновими зіницями, розтлумачив усім, як гетьмани крадуть один в одного кличі й гасла, тримаючи носа за вітром та підлизуючись до темного поспільства. Але не завжди їх те виручає, бо позичені заклики до добра не доводять. Хіба не так було з Івашкою Брюховецьким? Він, щоб міцніше утвердитися на гетьманстві, року 1666-го в осені попер до Москви продавати Україну, хоч москвини й не підбивали його на таке віроломство. Самохіть поїхав, чорна кров ударила в голову. Ще й підмовив своїх генеральних старшин — обозного Івана Цесарського, суддю Петра Забілу, писаря Захара Шийкевича, деяких значних полковників, хоч би й того-таки лубенського Грицька Гамалію. Поїхали вони до Москви, вдарили чолом перед царем Олексієм Михайловичем, що давайте, мовляв, укріпимо владу московську по всій Україні. Настановимо по малоросійських містах государевих воєвод, щоб вони скрізь верховодили, до Києва привеземо московського митрополита, нехай справи церковні під Москву рівняє.
Цар зрадів такому жертовному підданству, щедро обдарував Івашку Брюховецького червінцями, давши йому ще й високе звання боярина, а старшин наділив дворянством. Лише писаря Захара Шийкевича заслали в Сибір, бо той в останню мить схаменувся, що тут щось не те. Стряпчий Тяпкін та думний дяк Коровін запитали в наших старшин, чого це вони дванадцять літ із Москвою дружать, а досі не розмовляють по-їхньому? Шийкевич образився, слово криве сказав Брюховецькому, й відразу загримів на Сибір. А самого Івашку швиденько оженили на дочці боярина Шереметьєва Дар’ї, і він гуляв по Москві ще не один медяний місяць, втішаючись родичівством з дворянською кров’ю та забувши про справи гетьманські.
Тим часом в Україну посунули московські воєводи й стали чинити великі утиски козацькому люду і посполитим, застогнало поспільство від їхнього здирства й наруги. Люди зненавиділи гетьмана, котрий і в листах своїх став підписуватися «вірний холоп і найнижчий підніжок пресвітлого престолу московського Івашка Брюховецький». Козаки та чернь стали хилитися до Петра Дорошенка й бунтувати проти Брюховецького та його московських наїзників. Побачивши таке діло, Івашка почав задкувати і, щоб прихилити люд на свій бік, перехопив Дорошенкові кличі. Зібравши у Гадячі раду старшин, він проголосив його заклик «Геть від Москви!», геть московських воєвод та їхніх здирників податей. Мовляв, у нас є своя віра і церква, є мова козацька і військо, а Москви ми зрікаємося й будемо жити по-новому, сиріч по-своєму. Та вже пізно було влещувати народ, який не забувся, хто привів тих воєвод і тих здирників у нашу землю. І коли в Україну посунуло московське військо, щоб придушити повстання, козаки схопили Івашка біля Диканьки й роздерли на шматки.
Сірко тоді звернувся до кума свого, правобережного гетьмана Петра Дорошенка, щоб він очолив Україну по обидва береги Дніпра, і все пішло так, як треба. Окрилений Дорошенко попер москвинів від Котельви аж до Путивля, але тут його перейняла одна прикрість. Соромно й говорити, та наздогнала гетьмана в переможному поході лиха вість: жінка його Пріська, поки він воював далеко від дому, зайнялася блудом у Чигирині. Петро, взявши те близько до серця, передав військо під команду чернігівського полковника Дем’яна Многогрішного, а сам розвернув коня на Чигирин. Ну, а якщо гетьман замість вирішення доленосних справ починає возитися з жінкою, то відомо, чим усе це закінчується. Демко Многогрішний, швидко змикитивши, як перехопити булаву до своїх рук, став любенько перемовлятися з воєводою Ромодановським, і все пропало. Фортуна повернула в інший бік. Ромодановський для постраху спопелив Ніжин і звелів Многогрішному та його старшинам просити в царя прощення за те, що Малоросія збунтувалася. Попросили. Милостивий цар простив, Демко Многогрішний став гетьманом, Петрові ж Дорошенку довелося починати все спочатку.