Казатул, досвідчений майстер заплічних справ, закинув сокиру за плечі, а потім одним махом відрубав розкольникові голову, і вона, та богохульна голова, так і покотилася на поміст із розплющеними очима під схвальні вигуки натовпу. Забризканий кров’ю Казатул гордо пішов із помосту…
— Чи правильно ми міркуємо? — спитали в кошового військові товариші й діди-райці, повертаючи його з Красної площі до свого куреня.
Однак Сірко ще на хвилю затримався там, біля лобного місця: привиділася йому відрубана голова Симеона. Він поволі розплющив очі й сказав:
— Правильно, товариство. Царевича ми їм не віддамо.
Розділ ХІІІ,
який оповідає про Кирикову поїздку на Жаб’ячий острів з ієромонахом Петром, про несподіваний козацький двобій та ще одне таїнство
Кирик з великою радістю скористався Сірковою порадою погасити спрагу дороги (за нагальними замороками він непростимо давно не бачив Христусю) і, збираючись на Жаб’ячий острів, умовив ієромонаха отця Петра поїхати разом із ним для особливого чину. Вирушили вони на конях опівночі, щоб на ранок бути у Кміти.
Кирик після того, як відбив Христусю у бусурменів, таки завіз її до старого вчителя, хоча знав, що на Жаб’ячий острів, як і на Січ, ще не ступала жіноча нога. Поява такої кралі наробила неабиякого переполоху серед тамтешніх мешканців: із густих плавнів визирали насторожені лисячі писки, жаби верещали, як на шлюбних грищах, ящірки губили хвости, змії міняли шкіру, а вухаті їжаки поховалися, наче їх тут ніколи й не було.
Старий Кміта був вельми здивований, що Кирик навідав його з дівчиною, хоча виду не подав. Він саме сидів на призьбі, весь білий, і лущив білу квасолю.
— Учителю, це Христуся, — сказав Кирик, зсадивши її з коня.
— Бачу, що не Християн, — буркнув Кміта і зміряв дівчину таким поглядом, що її щоки взялися вогнем: цей старий, певна річ, був із тих козарлюг, котрі бачать людину наскрізь — плахтою від них не затулишся.
— Вона моя наречена, — знічено мовив Кирик.
Кміта запалив конопляну люлечку, що висіла на шнурочку в нього на шиї, пихнув білим димом, зміряв очима ще й Кирика.
— Давно? — спитав він.
— Змалечку.
— Як змалечку? — не зрозумів старий. — Ти посватав її, коли ще й молоко на губах не обсохло?
— Покохав, — сказав Кирик.
Замість того щоб пояснити старому, що це таке, він запитав, чи не змогла б Христуся перебути на острові, поки Кирик повирішує деякі справи. Це Кміту здивувало вкрай.
— А ти не боїшся? — спитав він.
— Кого?
— Мене, — сказав старий. — Не боїшся полишати наречену з таким парубком, як я?
— Я вам вірю, учителю, — ще дужче знітився Кирик.
Довелося розповісти, яка лиха пригода спіткала Христусю.
Кміта слухав з цікавістю. Кирик не хвалився, як він знищив драпіжників, але старий запитав:
— Як ти завалив того здоровила?
— На нього впав камінь з неба.
— Непогано, — сказав Кміта. — Але я зробив би інакше.
— Як?
— Там стояло шкіряне цебро, з якого татари напувають коней. Треба було надіти його бусурменові на голову, прорізати дірку навпроти рота й допитати прискіпливіше. А ти, Кириле, кудись дуже поспішав, еге? Куди?
Жаби попритихали в саджавці, здувши свої білі міхурі, й наставили вуха на Кирика: еге, куди ти, хлопче, поспішав, скажи, будь ласка?
Христуся знов спалахнула маковим цвітом.
— До вас, учителю, — незворушно відповів Кирик.
— До мене! — насмішкувато мовив Кміта. — Так я тобі й повірив. А тепер мусиш знов гнати на Гордашівку, щоб там не журилися. Катай!
Кирикові здалося, що старий хоче чимшвидше його здихатися, аби лишитися вдвох із Христусею.
— Може, дасте хоч води напитися?
— От ти відразу сердишся, — Кміта витяг з рота люлечку й сплюнув. — Хіба я дурне кажу? Он повчися у них.
Старий показав на Гервасія з червоним огирем, які вже розлякали жаб і так цмулили з саджавки воду, що було видно, як вона осідає в берегах.
— Добре, ходімо до хати, — пом’якшав Кміта.
У сінях на кабиці вже допікалася тлуста дрофа, у казаночку впрівала квасоля, і Кирик здогадався, що Кміта гостей виглядав, він їх почув за багато верст. У Великому Лузі, де наближення людини звіддаля вгадує звірина, птаство і всяке водяне створіння, тривога пробігає над плавнями й островами швидше за вітер, і Кміта, який знав Великий Луг, як власну долоню, уловлював його порухи й хвилювання від краю до краю.