І хай Чадуєв та Щоголєв поки що впіймали на Запорожжі облизня, вони були впевнені: така ж люта смерть чигає і на самозванця Симеона. Молячись у Покровській церкві, вони просили Бога, щоб це сталося якомога швидше.
У храмі враз потемніло. Чи не всю пройму дверей затулила огрядна постать у чорній киреї.
— Вас кличе до себе князь Григорій Ромодановський! — звідомив осавул Черняченко-Чорний.
Посли знали, що князь, боярин і воєвода Ромодановський верховодив над усім Лівобережжям. Від нього найбільше залежало, хто тут стане гетьманом, а кому скрутять в’язи. З волі Ромодановського булаву брали Івашка Брюховецький, Демко Многогрішний і теперішній гетьман Іван Самойлович. У значніших містах по сей бік Дніпра князь мав надійно облаштовані пристановища, тримав свій осідок і в Переяславі. До цього міста двадцять літ тому, ще молодим, він приходив у складі посольства Бутурліна, брав не останню участь у Переяславській раді. Тому князь це місто любив, на відміну від Конотопа, де через п’ять літ після приєднання Гетьманщини до Московії Ромодановський зазнав найбільшої ганьби — його військо вкупі зі 150-тисячною раттю під командою князя Трубецького розтрощив гетьман-відступник Виговський. Була в тому певна провина й воєводи Ромодановського. Вступивши до Конотопа, він побачив хресну ходу жителів міста на чолі з духовенством, яке попросило воєводу не чинити розбою. Ромодановський, як вірний православний, теж помолився разом із конотопцями, та, осінивши себе хресним знаменням, сказав, що військо треба винагородити за тяжкий похід, а винуватця Бог знайде. Москвини так поглумилися з міста грабунками й ґвалтом, як не глумилася жодна орда. Щоправда, Бог знайшов винуватців.
Щоголєв і Чадуєв заходили до світлиці Ромодановського теж не без остраху: ану як воєвода вибухне гнівом через те, що вони повернулися з Січі ні з чим? Не зуміли, кривоязикі, переконати Сірка й запорожців, яку вони гадину пригріли в своєму Коші. Сотник і піддячий добре знали гарячковиту натуру Ромодановського, на якого часто нападав сказ. Хоча обличчям цей дебелий, статурний полководець скидався на перестарілого малюка, що досі ссе мамину цицьку: кругленькі рожеві щоки, губки зав’язані бантиком, маленьке підборіддя випнуте дулькою.
Правобіч від воєводи сидів в обтягнутому парчею кріслі Іван Самойлович, напустивши під брови і вуса похмурі тіні. Але їхня злість, як виявилося, була не супроти послів. Вони обоє розуміли, що справа тут зовсім не в хисті Чадуєва й Щоголєва. Бестії запорожці вирішили показати Москві свій гонор, усю широчінь козацької вольниці. І якби ж тільки це! Швидше за все, Сірко затіяв якусь небезпечну гру. Своє нутро кошовий давно показав презирством до переяславської угоди, тому Ромодановський йому ніколи не вірив і зробив усе, щоб Сірко не став гетьманом. Князь пішов на відвертий підступ (хай винуватця шукає Бог) і, заманивши кошового в пастку, наказав схопити його та спровадити до Москви. Він був певен, що Сірко, незважаючи на славні перемоги над мусульманами, давно заслужив, щоб його згноїти в Сибіру, а ще ліпше — відрубати голову й назавжди забути, що такий був. Щоб ні сліду, ні знаку.
Князь підозрював, що Сіркова опіка над самозванцем — це ще й помста його за Сибір. Зловтішна відплата. І якби ж тільки це… Якби ж…
Ромодановський, показавши послам, аби сіли на лаву попід стіною, попросив розповісти про все, що вони бачили й чули на Січі. Чадуєв і Щоголєв, доповнюючи один одного, були чесними, як на сповіді.
Князь їх слухав дуже уважно, зав’язавши на бантик мокрі рожеві губи. Гетьман Самойлович лише крутив головою, аж хрустіло у шиї.
Посли не шкодували слів, оповідаючи про свої поневіряння на Запорожжі, де їхнє життя постійно висіло на волосині. Голодні, холодні, вони жили там «купя свєт». Сотник і піддячий порадували гетьмана Самойловича, що ті сорок карбованців, які вони позичили в нього на купівлю коней, пішли на скупі харчі — помиї та всілякі недоїдки, а також на відкуп від козаків, котрі постійно заходили в грецьку хату, щоб їх убити, а як ні — то давайте єфимку. Спершу єфимку, тоді два, тоді три. Це не Січ, а демонське тирло, — нарікали Чадуєв і Щоголєв, — там у комині чути людські голоси, там якийсь чоловік літав, як той птах, а птах, навпаки, сидів на грецькій хаті — точнісінький тобі чоловік. Це якісь упирі, а не люди, не бояться вони ні чуми, ні царя, ні третього болота. На одне слово «самозванець» козаки здіймають таку бучу, що готові перетерти тебе на мак. І Чадуєв та Щоголєв один поперед одного стали жалітися, як їх хотіли повісити, втопити, спалити в смоляній бочці, пошаткувати на капусту.