Дочитавши листа, Олексій Михайлович задивився в зерцало, ніби хотів спитати поради у свого відображення, і вглядався так довго, що йому стало моторошно. Кожному чоловікові, чи то цар, чи не цар, якщо він довго вдивляється в себе, каламутиться розум і завмирає дух від страху перед власним єством, перед таїною свого існування в ось такій подобизні. І якщо вчасно не зупинитись, тоді настає божевілля.
Гетьман Самойлович, окрім того, що ув’язнив багатьох запорожців, заборонив під загрозою смертної кари будь-кому йти на Січ, тим більше їхати туди з харчовими припасами.
Сірко хапався за кожну соломину, щоб врятувати становище. Він наступив на свій гонор і написав листа до князя Ромодановського, б’ючи чолом, щоб той присадив гетьмана, котрий замість зерен братолюбства сіє полову духовної ворожнечі поміж своїми. Нехай випустить з неволі сивочолого Ярему Квашу, Голоблю, Лучку, Мережку та інших бранців, що без вини караються в переяславській в’язниці, і нехай не боронить нікому ходити на Січ ні так, ні з хлібними припасами, бо як же запорожці воюватимуть із бусурменами натщесерце?
Кошовий присягався в непохитній вірності цареві і запевняв воєводу Ромодановського, що посилав своїх людей до Петра Дорошенка не для лихої змови, а закликав правобережного гетьмана до об’єднання під надійною рукою царя. То безсоромна вигадка наклепника Самойловича, що начебто він, Сірко, домовлявся з Дорошенком про мир з татарами та османами, аби разом іти проти Москви. Самойлович постійно шле доноси Олексію Михайловичу й Ромодановському на кошового, хоч усі бачать і знають, з ким безнастанно стинаються запорожці. Тож він, Сірко, та все низове товариство чекають добрих новин від князя, сподіваючись на швидке звільнення своїх військових товаришів із гетьманського полону.
Звернувся Сірко з листовним проханням і до брата Івана Самойловича, роменського священника отця Тимофія, щоб той, яко душпастир гетьмана, відтулив йому око розуму та напоумив не множити розбрату в козацькій отчизні, відпустити в’язнів і дозволити людям усякого стану вільно проходити на Запорожжя, як то споконвіку велося в Україні.
На початку літа, коли із гнізда січових бузьків вистромили голівки п’ятеро чорнодзьобих пташенят, Сірко замість сподіваних добрих вістей отримав царську грамоту, яка вкинула його у ще більшу скруту. Загнала у сліпий кут.
Олексій Михайлович обсипав кошового докорами, що той, голова безчельна, знехтував царською милістю і прихистив на Січі дурисвіта, котрий назвався царевичем. Замість того щоб відразу звістити про нього в Москву та з’ясувати, як воно є насправді, Сірко надав ошуканцеві царську печатку, хоругву, підбив священника до порушення тайни сповіді, а значних козаків намовив оглядати на тілі лиходія якісь непевні знаки. І навіть тоді, коли на Січ прибули царські посли, ніхто не прислухався до їхнього правдивого слова; навпаки, сотника Чадуєва та піддячого Щоголєва Сірко тримав під арештом, збиткуючись над доброчесними людьми, котрі не зичили запорожцям нічого поганого. Так міг поводитися лише вбогий розумом марновір, адже царевич Симеон Олексійович народився третього дня місяця квітня року 1665-го, а помер вісімнадцятого дня місяця червня 1669-го в чотирирічному віці, переживши свою матінку царицю Мар’ю Іллівну на два місяці: вона відійшла того ж таки року 1669-го. І якщо навіть вірити, що царевич не вмер, а якимось дивом лишився живий, то нині йому виповнилося б дев’ять років і він би не приїхав на коні з Дону на Січ.
Дорікав государ кошовому і за зносини з лютим ворогом Дорошенком, нагадуючи, що для нього, царя, все таємне є видиме. Тому нехай Сірко тепер нарікає на себе — і за ув’язнених запорожців, і за ту халепу, яка нависла над його родиною. А поки що він, Олексій Михайлович, наказує кошовому негайно закувати самозванця в кайдани і доправити його під надійною вартою до Москви разом з відомим розбійником Іваном Міюським та його поплічниками, що втекли з Дону на Запорожжя. Запорукою тому будуть військові товариші, які прийшли до царя у справі самозванця, — їх триматимуть у Москві, допоки тут не з’явиться пройдисвіт, котрий посмів назвати себе царевичем.