Насамкінець Олексій Михайлович любенько сповіщав, що він завчасно послав запорожцям щедре жалування — грошове, військове, хлібне, сукняне, ба навіть новенькі чайки, але наказав затримати все те добро в місті Севську, поки йому не привезуть лиходія.
Остання погроза схвилювала Сірка найменше.
Розділ ХVI,
у якому кошовий викликає Симеона на відверту розмову, козацька рада вирішує його долю, а Сірко з козаками захоплюють у полон щасливця, позначеного Божим перстом
Потрапивши у безвихідь через невідворотну загрозу родині та козакам-полоняникам, Сірко змушений був розпрощатися зі своїм далекозорим замислом. Він закликав до себе Симеона і без будь-яких недомовок спитав навпростець, яке в того справжнє ім’я.
Запитання не застало хлопця зненацька. Рум’янець зійшов із його щік, але він відповів, не затнувшись:
— Семен.
— А ще? — спитав Сірко.
— Семен Горобець. Чи, може, Горобченко. Батько мій Іван Горобець.
— Звідки ти?
— З Лохвиці.
— Якого стану?
— З міщан.
— Я від самого початку знав, що ти не царевич.
— Звісно, — спокійно мовив Семен Горобець. — Головне, що в царевого сина повірили всі старшини і козаки.
— Хто тебе підштовхнув на таку відважну і небезпечну стежку? — запитав Сірко. — Іван Міюський?
— Ні.
— А хто?
Семен Горобець, дивлячись кошовому в очі, відповів незворушно:
— Отаман Сірко.
— А це ж як?
— Я знав, що по-справжньому струсонути Москву зможе тільки він.
— Чому ж спершу подався на Дон?
— Так було правдивіше. Не міг же царевич прийти на Січ із Лохвиці.
— Про кривого й сліпого сам вигадав? — спитав Сірко.
— Так було десь на світі, — сказав Семен Горобець. — Не може чоловік намалювати в голові те, чого не буває.
— А Міюський Іван? Він знає правду?
— Іван щиро товаришував мені в цьому задумі. Хтось мусив збоку допомагати, аби швидше повірили. Донці, що з нами прийшли, не відають.
— Ти знав, що царевич молодший за тебе? — спитав Сірко.
— Що більша брехня, то люди швидше в неї вірять.
— А сам цар? Ти ж написав йому листа.
— Лист до царя не дійде, бояри його перехоплять.
У Семені й далі сидів Симеон Олексійович.
— Дійшов, — сказав Сірко.
— Дійшов? Як?
— Один спритний козак ухитрився його передати в руки цареві.
Відповідь кошового здивувала Семена Горобця, але з пантелику не збила.
— Коли спалахує бунт, ніхто не питає правди ні в царя, ні в самого Бога, — мовив він трохи охриплим голосом. — Та я серцем чую, що фортуна моя спіткнулася. Кажи, пане кошовий… Я готовий.
Сірко дивився на його юне, та вже змужніле лице, що подорослішало за пів року, відколи Семен прибився на Січ, і ловив себе на тому, що він устиг полюбити цього хлопчину, одержимого не так плодом своєї вигадки, як рвійністю до шляхетної цілі. Не хотілося завдавати йому жалю, але діватися було нікуди, і Сірко сказав про царську грамоту з вимогою закувати самозванця в кайдани й доправити до Москви разом з Іваном Міюським та його спільниками з Дону.
Це також не стало несподіванкою для Семена, хоч на його обличчі не лишилося ні кровинки. Те, що хвилину тому було для нього метою, враз обернулося чорною прірвою.
Та він тільки спитав:
— Івана, донців… теж?
Його поблідле обличчя стало ще шляхетнішим.
— Івана Міюського розшукують давно, — сказав Сірко.
Він визнав, що видача Семена з донцями не додає запорожцям честі, оскільки вони ніколи і ні за яких умов не видавали зайшлих до них утікачів, але цього разу змушені порушити одвічний козацький звичай через надто високу ціну. Вони не можуть важити життям ув’язнених побратимів. Про своїх рідних Сірко змовчав. Лише додав, що останнє слово скаже не він, а козацька рада, яка, певна річ, не віддасть заручників на загибель. То більше, що мова вже йтиме не про царевича, а про людину, яка назвалася сином царя.
— Мені прикро, — сказав Сірко, — але так повернула фортуна. Знаю, що ти й сам не погодився б рятувати своє життя такою ціною.
— Ніколи. Для того, хто стає на прю зі злом, шибениця є не ганьбою, а славою, — з гідністю мовив Семен Горобець.
Він попросив кошового, щоб його, якщо можна, не кликали на козацьку раду. Йому не соромно за свій вчинок, але він не хоче виходити до козаків і до від’їзду в Москву буде на самоті.
— Добре, іди, — мовив Сірко. — Але скажи мені наостанок… що то було з твоїм вухом?