На козацькій раді знов зачитали Дорошенкові листи, невільники теж розповіли про гетьманське безчинство, після чого гнів запорожців вийшов із берегів. Не чекаючи ніякого вироку, вони хотіли розшарпати Мазепу й зітерти на порох за те, що вів християн у неволю, але Сірко знов заступився за нього. Кошовий розумів, що стратити генерального писаря — це навіки побити горшки з Петром Дорошенком, до якого він ще зовсім недавно посилав Степана Білого із закликом до миру і братолюбства. Та, мабуть, не тільки це спонукало його стояти за Мазепу горою. Не тільки. Старий чаклун ніби щось бачив і знав наперед. Бо він сказав козакам:
— Зупиніться! Чує моє серце, що цей чоловік позначений Божим перстом і він ще придасться на велике діло для України.
Запорозька сірома не хотіла й слухати ніяких умовлянь, хтось закричав, що у них уже був тут Божий помазаник, а чим закінчилося? Але суддя Білий, писар Яковина, а найдужче просвітлені мудрістю діди-райці почали схилятися до Сірка, щось вони теж побачили у Мазепі, котрий стояв на волосину від смерті й не просив пощади, не виправдовувався, а тільки ворушив білими губами, шепочучи молитву чи, може, якесь заклинання. Щось вони таки побачили в ньому, бо сказали, що стратити винуватця можна й пізніше, а поки що нехай поживе під наглядом на Січі, треба ще придивитися до нього, бо якщо в Дорошенка вселився бісівський вихор, то це ще не означає, що таким є і його посланець до хана. Виконував-бо чоловік не свою — чужу волю.
Та все пішло майже таким трибом, як із Семеном Горобцем, що явився на Січ царевичем. Довідавшись про Дорошенкового генерального писаря, котрий опинився в Коші, воєвода Ромодановський зажадав, щоб Сірко видав йому Мазепу, а з ним бодай одного захопленого на Інгулі татарина. Не знати чому, але впертий Сірко не поспішав уволити волю боярина, довго огинався, маючи на мислі своє, аж поки Ромодановський не вдався до звичного підступу. Він послав своїх людей до Мерефи під Харків, наказавши заарештувати Сіркову дружину Настю, а зятя Івана Артемича, козака Харківського полку, привезти під вартою до нього. І тут воєвода Ромодановський схитрував. Коли до нього привезли Івана Артемича, він не посадив його під арешт, а послав до тестя Сірка, щоб той віддав Мазепу. Кошовий знов опинився у сліпому куті, проте й тут учинив по-своєму — велів зятю Іванові та значковому товаришу Носові, теж Іванові, доправити Дорошенкового писаря не до князя Ромодановського, а до Самойловича. Сірко передав гетьманові листа, в якому клопотався не за своїх рідних, не за Настю Сірчиху, а знов-таки за Мазепу, наче за тим Мазепою йому зав’язався світ.
Називаючи гетьмана-недруга ясновельможним милостивим паном, ласкавим добродієм і добросердим батьком, Сірко уклінно просив його виклопотати в царя волю для Івана Мазепи, щоб Військо Запорозьке, яке подарувало йому життя і здоров’я, не казало, що Сірко засилає людей у неволю.
Гетьман Самойлович, допитавши Мазепу, теж побачив у ньому щось незвичайне: висилаючи бранця до Москви, він майже Сірковими словами просив Олексія Михайловича подарувати Мазепі волю, бо той, мовляв, може прислужитися государеві у доброму ділі. А далі Самойлович, мовби несповна розуму, просив царя довіряти Мазепі більше, ніж Сіркові, адже ніколи не вгадаєш, чим кошовий дихає. Він, гетьман, досі впевнений, що Сірко тримав самозванця на Січі з найлихішими намірами, адже недарма шукав дружби з калмиками — швидше за все, збирався з ними піти до Астрахані, а тоді на Сибір. Для того й пригрів біля себе лжецаревича, щоб за слушної години його ім’ям зворохобити московські землі.
Ось яким поганим був Сірко для царя та гетьмана Самойловича і яким славним їм видався Дорошенків посол Мазепа, що дивом уникнув страти. Видно, народився в сорочці під щасливою зіркою, тільки ж невідомо було, скільки та зірка йому світитиме.
Розділ ХVІI,
у якому побачимо несподіваний казус із донцями, прибуття до Москви Семена Горобця, його допити, а також навідаємося в кабак «Под пушкой»
Іван Міюський та його донські побратими теж народилися в сорочках, бо, хоч вони були закуті в кайдани, їхалося їм до Москви по-божому. У Переяславі до них підсадили ще двох колодників — Панька Лучку й Гавруся Мережку, і це була неабияка втіха, адже тепер донці зібралися докупи тією ж кумпанією, якою вони прибули на Січ із царевичем Симеоном чи, як тепер виявилося, із Семеном Горобцем.