Кальниболотці ставилися до колодників як до своїх братчиків, давали їм ту саму їжу й питво, що споживали самі, і, зупиняючись на спочинок десь серед поля, навіть знімали з рук ланцюги, аби Семен Горобець і донці могли попоїсти по-людському, а то й перекинути чарупину-другу чи запалити люльку. Але неволя є неволя. Після вечері, коли під таганом дотлівало багаття, їм знову зодягали на руки кайдани, і котрийсь із донців заводив сумної пісні:
Кальниболотці, бестії, хором підхоплювали:
Співав курінний Добривечір, тонко підтягував, шморгаючи носом, Тхорик, і тільки Семен Горобець затято мовчав, був сам у собі. Так вони переїжджали далекі простори, поминаючи Білгород, Курськ, Орел… Усі ці містечка були смутні, сонні, і в них копошилися заспані люди, які поглядали на козаків так, наче вони їм приснилися. Такою ж похмурою видалася їм і Тула, хоч тут працювало чимало зброярень і місто навіть мало свій кремль — велику тверджу, зведену на колишньому кордоні Московщини.
Переїхавши Тулу, козаки заночували в полі на березі річки Упи, щоб можна було умитися та напоїти коней, і тут їх спіткала дивна пригода. Все начебто йшло своїм трибом: розпалили багаття, зварили соломаху, випили, повечеряли, поспівали. На ніч донцям зодягли на руки кайдани, та коли Добривечір перед світом прокинувся, тільки й побачив на возах самі ланцюги. Один Семен Горобець спав, як завжди, на передній підводі, а донців як лизень злизав. Добривечір підняв козаків на ноги — що за оказія? — але ніхто сном-духом не чув, коли кайданники вивільнилися із заліззя. Скинули його з себе, наче ті сорочки, в яких народилися, й подалися невідь-куди. Ні ступні, ні сліду.
Добривечір видобув із кишені шаровар ключа, яким він сам замикав колодки, й розгублено закліпав важкими повіками. Тоді спідлоба подивився на своїх гайдамаків Іваника, Тхорика й Вовкотруба, що потупили очі, мовби шукали сліду в прибережній траві.
— Таке, як хап ухопив, — сказав Тхорик.
— Мабуть, водою пішли, — кивнув у бік річки Вовкотруб. — Жодного знаку.
— Чортівня якась, — Добривечір із підозрою подивився на Кирика. — Ти теж нічого не чув?
— Та як тобі сказати, отамане, — замислився Кирик. — Чув серед ночі, як щось ніби свиснуло. Прокинувся…
— І що? — викотив на нього очі Добривечір.
— Та що… Ховрахи виглядали он там з вівсюга.
— А донці ще були?
— Були, — кивнув Кирик. — Я заснув, тоді знов чую тупіт.
— І що? — спитав Добривечір.
— Та що… Ген там коники-стрибунці перебігли дорогу.
— А вони що — підковані були?
— Хто?
— Коники.
— Ну, чому ж підковані?
— Кажеш, чув тупіт.
— Це в кого яке вухо, — мовив Кирик. — Один почує шурхіт, другий шелест, а третій тупіт.
— Буває, — терпляче погодився Добривечір. — А донці тоді ще були?
— Були.
— І що?
— Нічого.
— Тут без нечистого не обійшлося, — сказав Добривечір. — Якесь наслання.
— Ну чому ж наслання? — Кирик дивився собі у вуса. — Серед козаків трапляються штукарі, які без ключа відмикають льохи і в’язниці.
— Ти часом не з них? — прикро спитав Добривечір.
— А хіба Іван Міюський на такого не схожий?
— Чого ж він не зробив цього раніше? А встругнув уже перед самою Москвою?
— Нас шкодував, — сказав Кирик. — Ждав, що ми самі їх відпустимо.
— Еге, відпустимо. І що тепер з нами буде?
— А що? Як довеземо того, кого там виглядають найдужче, нам багато чого пробачиться.
— Семена теж можемо не довезти? — з підозрою подивився на Кирика Добривечір.
І тут озвався досі мовчазний Семен Горобець:
— Мене якби й розкували, я не тікав би, — сказав він. — Мушу випити цю чашу до дна.
За далекою дорогою збігло літо, і козаки із закутим Семеном Горобцем в’їхали до Москви аж у вересні. Зустріли їх, можна сказати, врочисто. Біля Земляного міста навпроти Смоленських воріт вишикувалися дві шеренги ратних людей Стрілецького приказу під командою сотника Чадуєва. Добривечір упізнав його здалеку й подумав, що ображений на козаків царський посол тепер зжене злість не лише на самозванцеві, а добереться й до нього, курінного Добривечора, згадавши їхні пересварки у грецькій хаті. Та й утеклих колодників йому не пробачать.