Кирик підвівся, переступив з ноги на ногу, наче чогось не домовив.
— Пане отамане…
— Я знаю, — сказав Сірко. — Іди.
Епілог
Цар Олексій Михайлович пробачив запорожцям їхній гемонський вибрик із самозванцем, як уже не раз пробачав їм найзухваліші викрутаси, хоч би й відмову присягати Москві в Переяславі чи недавнє вбивство посла Лодиженського. Мусив заплющувати очі Тішайший на розмах козацької вольниці, бо куди подінешся від лицарів шаблі й списа у час постійних мусульманських загроз? Чимало гріхів сходило з рук і Сіркові, за які інший ворохобник давно опинився б на лобному місці.
Окрім того, що із Севська надійшло на Січ щедре жалування — грошове, харчове, ломові гармати, ядра, порох, свинець, сукна, сипоші тощо, Тішайший обдарував кошового, наче якого короля, — надіслав йому два сороки соболів по п’ятдесят рублів кожен та ще дві пари на додачу по сім рублів, а також сто аршинів кармазинного сукна і дорогу пищаль, оздоблену золотом та сріблом. Можливо, таким подарунком Олексій Михайлович натякав кошовому на ту злощасну пищаль, яку Сірко відібрав у Чадуєва за те, що той стріляв у самозванця.
Але це ще не все. До всього цар видав грамоту, за якою особисто Сіркові Івану Дмитровичу відписувалося містечко Келеберда, а Війську Запорозькому низовому перевіз Переволочна. Якби про те почув козак Полтавського полку Карпо Вишенька, то на радощах стрибав би до неба, адже саме він замовив слово за кошового перед московськими послами Чадуєвим і Щоголєвим. Щоправда, заздрісний недруг Сірка гетьман Іван Самойлович загальмував рішенець самого царя, запевняючи кошового, що надасть йому щось значно пристойніше за Келеберду, а зиски від перевозу Переволочної ділитимуться навпіл між запорожцями і Полтавським полком.
Проте кожен кебетний козак і без царського жалування давав собі раду і після дувану здобичі надійно ховав свою частку десь у плавнях річки Скарбної, щоб згодом придбати собі хутірець чи зимівник або чого душа забажає. Подбав про це і Кирик. Наступного року в місяці червні, коли на ганебному січовому стовпі з гнізда вже визирали пташенята-бузьки, він вирушив на Жаб’ячий острів, аби забрати Христусю на облаштований хутір. Аж тут його ошелешила ще одна несподіванка. Кирик ще здалеку помітив, що на острові щось сталося — все заніміло, не кричали жаби, не цвірінькали пташки, не шурхали ящірки в траві, не плескала риба в заплавах, і Христуся, котра завжди чула його наближення за сто верст, цього разу не вибігла Кирикові назустріч. Він побачив на призьбі хати самого Кміту, який, не підводячи голови, ніби теж не чув ступаків Гервасія, перебирав торішню квасолю, хоча в цьому бобові не заводилася жодна кузка. В зубах у старого диміла конопляна люлечка.
Кирик скочив з коня, але теж боявся озватися, боявся, що Кміта скаже йому щось таке, від чого розірветься серце.
Кирик стиха кашлянув, подаючи про себе знак. Старий підвів білу голову й витяг із рота люлечку.
— Ти забарився, — сказав він і сплюнув собі на босу ногу.
— Де Христуся? — не витримавши, навпростець спитав Кирик.
Старий зміряв його поглядом з ніг до голови, наче вперше бачив, смикнув диму і знов сплюнув.
— Там, — показав конопляним чубуком позад себе. — Ти запізнився. Вона вже іншого любить.
Кирик кинувся в садок поза хату і тут прикипів до землі. Христуся сиділа на ослінчику під крислатим горіхом і гойдала колисочку.
Він нечутно підійшов ближче й заглянув у люлю.
— Хто це? — спитав Кирик.
— Кирило Лупиніс, — сердито відповіла Христуся. — Хіба тобі повилазило?
Малюк розплющив оченята й подивився на Кирика. Він усе чув.
Кирик ухопив Христусю обіруч і так притиснув до себе, що з її розхристаної пазухи бризнуло молоко. Христусин радісний окрик сполохав великого птаха, що стояв неподалік на одній нозі і всміхався.
Кирик упізнав їхнього січового бузька.
— Це він приніс?
— Він, — сказала Христуся.
— Збирайся, ми від’їжджаємо.
Кирик узяв колиску і відчув, як до нього прихиляється небо. Звідти, з небес, до нього всміхався батько. Кирило Лупиніс.
Кміта підвів Христусі її коня червоної масті. І подав невеличку торбинку.
— Трохи квасолі малому, — сором’язливо сказав старий.
Торбинка з червінцями задзвеніла в Христусиних руках.
— Навіщо, учителю? — дорікнув Кирик. — Я все маю.
— Цить! — сказав Кміта. — Не тобі даю, а Кирилові. Лупиносу.
Дрібна сльоза викотилася з Кмітиного ока й повисла на кінчику вуса.