Це горе ще буде. А поки що Миргород. Ще не настав голодний рік.
Ми розмовляємо з Марком як вільні люди. — Не про політику звичайно, але щиро й непримушено.
З Миколою Вороним, з батьком приймали ми разом ванни миргородської води. Так просто все тут, що навіть піскових годинників, звичайних по інших курортах, тут немає. Є дівчата, що приготовляють ванну, привітні полтавки. Вони у себе в кімнаті мають будильника й коли минає десять хвилин, чути їхнє полтавське мелодійне:
— Виймайте пробочки. Вставайте.
І ми самі витягаємо «пробочку» і вода стікає. А коли вам призначено сидіти в гоголівській воді Миргорода аж п’ятнадцять хвилин і миргородський курортний будильник відстукав їх, тоді почуєте:
— Виймайте пробочки — вставайте всі.
Витягаючи пробочки й обтираючись рушниками, говорили ми зі старим Вороним про всяке.
Я з'ясував, що він переклав «Інтернаціонал» з оригіналу. Я знав французький текст іще в 1920 році — мене навчив художник С. І. Данишевський в Єлисаветграді, завіз він його аж туди з Парижу.
У нас навіть звичайні переклади роблять наші кращі сили. Ще немає ієрархічного і доцільного розподілу в роботі пера. От російський переклад «Інтернаціоналу» зробив якийсь звичайний одесит і ніхто не знає імені перекладача.
Попрощалися в Миргороді дружньо і роз’їхалися. Зустрілися через якийсь час у Харкові на Миколаївському майдані, де вже був зруйнований Миколаївський Собор. Ще нібито були ліберальні часи — принаймні біля Українбанку серед комуністичних німецьких газет і L'Humanite можна було купити Le Temps і Deutsche Allgemeine,
Вороний був сумний. Уявіть собі — його висилають. Висилають за межі України. Як же так? Я ж переклав «Інтернаціонал». Невже нічого не можна зробити?
І не стало на Україні перекладача пролетарського гімну на українську мову.
Він жив нечутно на Вороніжчині, там і помер. Академік О. І. Білецький після війни написав про нього: «помер у 1942 році в окупованій німцями Вороніжчині». Він не згадав тільки, чому Вороний опинився там — у Вороніжчині. Про це не пишуть.
■
Гоголь
У Миргороді мама жила на приватній квартирі у якогось службовця. Він і дружина його були з московських земель і їхня мова у цьому Миргороді звучала дуже контрастно. Хто знає особливу музику полтавської вимови, особливо, жіночої, з її м’яким, ніби флейта «ль», тому не треба пояснювати того звукового контрасту.
Ці люди-зайди жили на березі Хоролу не довгий час. Було в них двоє хлопців восьми-семи років. Діти гралися на вулиці з миргородськими дітьми.
Прибігають москалики до своєї мами на кухні і замість попросити по-своєму: мама, єсть хочеться — чуємо, як вони скавулять: — мамо, їсти.
Оце так українізація — я розумію. Без декретів харківської влади, без курсів українізації.
■
В тодішньому Миргороді було в мене важливе переживання. На головній вулиці існувало фотографічне «ательє». На виставлених під склом зразках миргородського фотомистецтва закам’яніли в неприродних позах уродженці цієї запашної землі. Чорними точками провінціальний ретушер позамінював їхні очі. Ми всі любимо бачити себе в портретах. Не дивно, що й це порохняве «ательє» мало своїх клієнтів.
Я розглядав вітрину, коли з дверей цього підприємства вийшла дівчина. Справжню красуню вдається побачити двічі-тричі в житті. В Миргороді я побачив красуню. Вона була не міщанка, сільське сонце дало барви її ніжному обличчю і тисячі попередніх поколінь сконцентрували те, що було в них кращого, в її очах і устах. Описувати деталі нічого не поможе, можна збитися на описи Нечуя-Левицького. Головне це почуття радості, коли бачиш велику красу. Вона все осяювала — те убоге фотоательє, прозаїчну вулицю, дерева і все навколо стало радісне і ясне.
Часто я думаю про те, що могло статися з дівчиною з Миргорода. Чи встояла вона проти голодної смерті, яка наступного року прийшла й на полтавські села. Жіночі організми відпорніші за чоловічі. Може таки пережила. Може брудна й змарніла відбудувала разом з іншими свій голий, смердючий трупами колгосп.
Сьогодні може навіть онуків дочекалася. Мені так хочеться вірити, що її онука, молода і прекрасна, так само випромінює радість і людям світліше жити, як мені колись на вулиці нашого Миргорода.
■
Районовий центр — Миргород і робітники, районного масштабу, виконують ретельно всі накази з центру. Вони заберуть «під мітьолку» зерно в господарстві тієї дівчини, опухне з голоду прекрасна Полтавщина, вкриється трупами ця прекрасна земля колишньої барвистої Гетьманщини і це колишнє полкове місто Миргород.