Перетворення адвоката на совєтського службовця з місячною платнею викликало серед адвокатури спротив цьому заходові влади, бо це було вже навіть гірше як колгосп.
Це вбивало ідею адвокатури.
На зборах адвокатів було чути дуже багато виразних голосів протесту проти знищення адвокатури.
Ідею зробити з адвоката чиновника підтримували тільки наші комуністи в Колегії. Головою Харківської Колегії Оборонців був тоді Іван Михайлович Сіяк. Він з темпераментом обороняв ідею Наркомюста. Мені здавалось, що Сіякові не тільки йшло про виконання директиви Наркомюста, про загальний напрям партії підпорядкувати державі і партії всі прояви життя (тоді ми ще не знали терміну «тоталітарний режим»).
Психологічно Сіяк був чужий і національному складові адвокатури, де було небагато українського елементу, був чужий і духові індивідуального, неусуспільненого сектору життя.
Щоденна діяльність адвокатури полягала в обороні інтересів тієї ще неусуспільненої людини чи то проти тяжкого тиску кримінальних репресій чи то в обсягу матеріальних інтересів, квартира в жилкопі, власний будиночок.
Несподівано проти Сіяка, проти партійної лінії, став на адвокатському боці ніхто інший, як тодішній прокурор СССР А. Я. Вишинський.
Він уважав, що в судовій і адміністративній системі має існувати адвокатура, а не службовці — юридичні порядники.
Інститут адвокатури був збережений. Через деякий час навіть була скасована попередня назва «оборонець» і заведений термін «адвокат».
Це тільки епізод в історії адвокатури і тут було б зайво говорити про лицемірство А. Я. Вишинського і його зверхників, коли настав період «єжовщини» і коли мільйони людей в найсерйозніших справах, де йшло про їхнє життя і волю, були позбавлені права на оборону і хоч би якийсь суд.
Іван Сіяк на моїх очах доживав своє життя галичанина в УРСР. Він мав свої заслуги ще з часів Галицького Ревкома. Проте кар’єра його проходила непомітно. Він рахувався також на роботі і в Харківському Інституті Марксизму і Ленінізму. Про його наукову роботу я не знаю.
В нашій Колегії Оборонців він не міг себе проявити нічим. Думаю, що він, знаючи добре, куди прямує лінія партії — проти українського націоналізму, передчував свій кінець. Велике нервове напруження відчувалося в ньому. Можливо, що це була давня, природжена нервовість. В сірих, холоднуватих його очах тепер можна було прочитати ще й нудьгу зацькованої людини. Видно було, що він самотній, до болю самотній в цій метушні щоденного життя, де на кожному кроці були смертельні пастки для людей української культури — партійних і безпартійних.
У мене до нього була непоказувана симпатія, та національна симпатія, що прориває партійні і офіційні бар’єри.
Неподібний до Івана Сіяка був його брат Микола Михайлович. Іванова партійність, однобокість, динамічність були зовсім відсутні у брата. Микола Сіяк був делікатний, з добрими манерами галицький інтелігент, що мав нещастя приїхати на Україну на заклики Скрипника. Його культурний багаж був використаний мінімально — він викладав українську мову на українізаційних курсах. Українізував він і харківських адвокатів, при чому користувався в них великою симпатією і пошаною.
Обидва Сіяки зникли ще задовго перед єжовщиною.
Про галичан в УРСР мені розповів інтересну річ один тюремний приятель якось у тюрмі. Він знав технічні прийоми відомих «органів», бо колись належав до втаємничених.
Всі, або майже всі галичани, говорив він, були завербовані заздалегідь. В перші роки, коли вони з’явилися з Галичини більшими групами, арештовувано тільки окремих з них. Їх примушувано давати свідчення на багатьох галичан, які ще були на волі. Такого автора розлогих свідчень засилали до таборів, а його «спільників», яких він ніби то завербував до організацій, не чіпали. Ніби нічого не сталося. Могло проминути кілька років, живе собі й працює такий «завербований».
Коли ж приходить призначений органами час, беруть чоловіка і показують йому, що він член контрреволюційної організації, що його завербував такий і такий. Отже вербовка була якийсь час ніби законсервована, але як усякі консерви, зберігала своє значення. «Завербований» після відповідної процедури «слідства», звичайно, мусить признати себе за винного. Коли треба, він і сам когось ще завербує.