■
Серед небагатьох українців у харківській адвокатурі був якийсь час — кілька років усього — один дуже завзятий патріот — Микола Олександрович Миколаїв. Миколаїв вернувся з еміграції. Він казав, що у Варшаві був секретарем комфракції Сейму, очевидно, сам безпартійний. До революції на Поділлі працював секретарем Окружного Суду. Він мав добрий рівень освіти. Жити на Поділлі у рідних місцях, де в нього залишилася дружина, йому не дозволили. В Харкові він жив без дружини. Великої адвокатської практики не міг розвинути, але заробляв на життя. Національні почуття в ньому просто клекотіли. Дійсність, що її він побачив, примушувала його тільки мріяти, що колись українська національна чрезвичайка почистить кого треба.
Несподівано і він зник. Це були ще ранні роки лагерного мучительства. Про перший рік його заслання збереглися відомості від людини, що була з ним. Подаю їх — вони характеризують тодішні умови.
Ешелон із засудженими з харківських тюрем вийшов 30 березня 1930 року. До Владивостока прибув 26 квітня. Того ж дня всіх погнали пішки до зруйнованої казарми на шостому кілометрі залізничного відгалуження. Після переклички спитали, хто тут артисти, співаки, музики. Миколаїв зі своїм супутником з ешелону І. Макогоном (який подав відомості), вийшли три кроки наперед разом з іншими «артистичними» силами. Всіх таких повели до казарми, там були двохярусні настили — нари, недавно звільнені від полонених китайців. Енкаведист сказав: «скоро перше травня і ви маєте прискорено приготувати концерт і водевіль. Програму дістанете і всі матеріали.
Миколаїв зробився суфлером і переписував ролі.
Для свого супутника він був ніби рідний батько.
Після концерту всіх розіслали на різні роботи.
Миколаїв зробився секретарем у технорука Первушина.
Макогон скоро занедужав на тиф. Миколаїв і далі дбав про товариша, щодня через сестру передавав молоко і печиво, що їх він міг через Первушина діставати поза табором. Коли з лікарні ослабленого, ще хворого чоловіка вигнали на роботу, Миколаїв примудрився влаштувати його до канцелярії кур’єром.
Після того цих двох лагерних товаришів розлучили — довелося працювати на шахтах і слід Миколаїва вже в 1931 році пропав. Супутник його на все життя зберігає пам’ять про цю людину прекрасної душі. І досі через сорок років стоїть він перед ним, його міцно збудована постать, з накинутим на плечі зимовим пальтом з каракулевим коміром, трохи сива голова.
Таким я його бачив і в Харкові, людину ставну, гарну, з гарною головою. Характер у нього був гарячий, поривчастий і радісно думати, що він на засланні проявив до випадкового лагерного товариша в тяжких умовах ту шляхетність і дружбу, які відрізняють справжню людину від бидла і раба.
Остання адреса цього українця: Первое Отделение Дальлага ОГПУ — шість кілометрів від «Второй речки» — передмістя Владивостока.
Адреса не для листування, звичайно. Подаю її для ілюстрації Шевченкових слів:
«Одна Сибір неісходима».
НЕЗАЛЕЖНИЙ ЕСДЕК ВИСОЦЬКИЙ
Українських лівих марксистів, що еволюціонували (волею чи неволею) від соціал-демократії до комунізму, на поверхні життя було небагато.
Не можна вважати за марксистів тих численних молодих українців, які залишились відомими під іменем боротьбистів. Комуністи з офіційної і панівної КП(б)У, куди боротьбисти «влилися» на початку 1920 року, іронічно казали, що Блакитний за одну ніч з народників зробив боротьбістів марксистами. Це була правда.
В 1917 році за неписаними законами революційної моди всі партії поробилися революціонерами і соціалістами. Самостійники називали себе — соціалістами-самостійниками. Помірковані демократи, чесні ліберали передреволюційного часу мусіли звати себе соціалістами-федералістами. Передреволюційних марксистів було небагато. Один з найлівіших марксистів Зіновій Висоцький доживав непомітно у Харкові тридцятих років і непомітно пішов з цього світу.
Зіновій Висоцький, псевдонім Степовий, певно був найяскравішою постаттю серед невеликої УКП — Української Комуністичної Партії. Різниця від офіційної КП(б)У не в розміщенні однакових слів. УКП — комуністи — самостійники, українці. КП(б)У — обласна організація всеросійської до краю централізованої і нівелюючої партії.
У Висоцького був великий політичний темперамент, гострий розум, гострий язик, здібність формулювання, твердий характер. На трибуні, я пам’ятав з 1917 року його різьблений профіль, холодні зеленкувато-сірі очі, хрипку голосну мову. Він мав індивідуальні риси, що не забувалися.