Лаврська, мазепинська дзвіниця, оте збудоване Шеделем «білоколонне диво», була тут, як прийдеш бувало до Лаври. Стоять мазепинські мури з 1698 року. «Дзвонів стоголоса мідь» уже замовкла з наказу влади. Не стало вже феноменального великого Лаврського дзвона, що його було чути за сто кілометрів. Назавжди житиме в пам’яті час, копи я чув його. Одного разу я ночував у Печерському районі і вранці був збуджений великим дзвоном Лаври. Людина скаламученого століття, цинічної і малоцерковної доби, я пережив цей ранок як велику подію.
Коли забирав владу над повітрям цей певний себе, низький і незвичайної сили звук міді, важко сформулювати враження. Відомо, що про музику багато не скажеш словами. Тут була вищого значення музика, без модуляцій, урочистіша за гудіння тисяч могутніх органів.
Потужне коливання пливло над містом, над великою рікою, над лісами, полями і людськими житлами. Здавалось, що цей дзвін торкався всього тіла і робив небуденною, святочною кожну годину життя. Він приходив з тих високих сфер, де немає князя і смерда, і мовив всім благую вість, вість про щось більше за людську суєту.
В тридцятих роках цього великого дзвона вже не було. Не було Михайлівського Золотоверхого Монастиря, що довгі століття стояв на цій землі. Ідучи до Лаври, вже не побачите Мазепинського Никольського Собору, його благородне українське бароко. І його по-босяцькому крадькома знищили якісь лакузи. Хто були вони — чи губерніальні чи харківські, Затонський чи Скрипник, ми через рабську нашу байдужість не знаємо.
За кордоном, в той час на чужині поет думав про Київ:
І від віків столичний город вдовий,
І князь і каган відійшли навік,
Лишень живуть міцним життям будови
І голосний їх кам’яний язик.
Поет ще не знав, що «міцне життя» будов теж тепер стало непевне. Серед соломи, очерету і глини наших хат, що легко зникають, тільки кам’яні будови є тривкі пам’ятники минулого. Через це вони завжди і під загрозою.
■
Колекціонер — це найщасливіша людина.
Ґете
Лавра стояла. В тридцятих роках там можна було зустріти старого пана з доброзичливим виразом обличчя, м’якими рисами, спокійними манерами, що даються через спадкове володіння майном і культурою предків.
Павло Платонович Потоцький, цей старий пан, любив сидіти на лавці при вході до Ближніх Печер. То чарівний куток на схилі київських гір із затишною церквою, збудованою козацьким полковником Герциком на початку XVIII сторіччя.
А найчастіше цього пана можна було побачити ближче до Лаврських воріт. Прийшовши з вулиці попід надбрамною Троїцькою Церквою, що її збудував князь Микола Святоша, бувши ченцем Монастиря в XII столітті, вступаємо на подвір’я, оточене невисокими келіями граціозного і некричущого українського бароко. В глибині була Велика Успенська Церква.
Небагато є на світі місць, де архітектура так гармонійно зростається з природою. Поєднання лаврських церков і будівель з природним тлом дає тут людині глибоке душевне заспокоєння, радість, довгождану рівновагу. В Києво-Печерській Лаврі і нерелігійна людина, ще не заходячи до церкви, може відчути радісну тональність цих місць.
Влітку на П. П. Потоцькому був військовий кітель кольору хакі, звичайно вже давно пристосований до цивільного стану власника. З його стриманої інформації можна було довідатися, що незносимий кітель походить ще з часів японської війни, що матерія, на споді червонувата, прекрасно оберігає від сонячних променів. Такі речі уміють робити на Далекому Сході.
Зразу після входу майже під самою надворітною церквою, на правий бік вела хвіртка до колишнього півчеського корпусу. Над хвірткою короткий напис: Збірка П. П. Потоцького.
— Граф Потоцький? — часто питалися прохожі.
— Ні. Просто Потоцький — полтавська шляхетська родина з Кобеляк, традиційно військова. В російській армії П. П. Потоцький був генералом гвардійської артилерії. Про такий чин ми, цивільні, з пошаною говорили: Не генерал-майор, не генерал-лейтенант, а повний генерал. Це не перешкоджало, а може помагало йому бути людиною скромною і демократичною в поведінці, думаю тому, що такі люди виростали без комплексу меншовартості.
Генерал був воєнний історик і колекціонер, допускаю, що колекціонер в ньому переважував. Його майно збереглося в Петербурзі в перших днях революції, бо було взяте під охорону як музей. Свою спеціальну бібліотеку в 12 000 томів з військової і воєнної історії в середині 20-их років він, здійснюючи своє давнє бажання, передав Україні, і з нею все зібране за сорок років умілого і щедрого збирання. Уряд УРСР прийняв збірку і розмістив у просторому Лаврському Корпусі, де колись жили митрополичі співаки — «півчеському». У тодішньому київському путівнику можна було прочитати дані про цю збірку, що її завідувачем-куратором, за умовою передачі, був поставлений сам Потоцький зі скромною платнею.