Збірка Потоцького була менше відома, як Музеї Поля і Тарновського в Катеринославі і Чернігові, може тому, що вона була відкрита для публіки пізно.
Наскільки я помітив, Потоцький мав деякі спеціальні інтереси. Він дуже любив літографію і гравюри. Я сам був з молодості збирачем цього роду графіки і старий колекціонер дав мені багато радісних годин. Великою радістю було тримати в руках оригінали гравюр, прекрасні екземпляри, починаючи від Дюрера, кінчаючи старими літографіями. Цілком зрозуміло, що особливо воєнна історія у гравюрах була представлена прекрасно. Здається, його збірка була другою в імперії після збірки генерала А. А. Адабаша (може хто пам’ятає станцію Адабашівка в степах Херсонської губернії?).
Крім півтора десятка тисяч гравюр і літографій, у Потоцького було кілька сот полотен з історії воєн і зброя. Далі починалася для молодого українця мандрівка в суто український світ старовини. Були зібрані величезні джерела до історії України, щось із 17 000. Книги, видані європейськими мовами з XVIІ-XVIII століття про Україну незвично дивували своїм багатством. Павло Платонович бувало витягав якусь свою книгу, а потім показував мені німецький історичний журнал, де Д. Дорошенко писав про українську історіографію чужими мовами тих саме часів. Я міг почути горду заяву, що Дорошенко не знає про цю книгу. А Потоцький її має. Усмішка і гордість дослідника і колекціонера разом світилася в його розумно-лукавих очах.
В широких коридорах були розвішані рідкі літографії польського художника Наполеона Орди — зниклий назавжди світ поміщицьких садиб на Україні.
«Опис України» Боплана, різні старі карти України, рукопис Історії Бантиша-Каменського, книжка Хандльовська з описом запорожців, що емігрували до Австрії.
До великої збірки старих українських портретів невтомний збирач докуповував ще на свої скромні власні гроші (що то колекціонер!), бо нарком освіти не давав. Знайшов десь уже в Києві портрети XVIII століття і приєднав до збірки.
Для душі у Потоцького були особливі речі: перші видання «Кобзаря» з авторськими присвятами, перші видання «Енеїди» і, нарешті, окремо лежала книжка польською мовою «Естетика» Ліберта, що була в засланні з Т. Шевченком.
В Петербурзі букіністи знали Потоцького, знали його смак і несли йому рідкості.
То були години духовних розкошів — слухати Павла Платоновича і дивитися на його речі. Був особливий змисл у тому, що бойовий генерал українець з російської армії, заслужений і вмілий зберігач нашої старовини, прийшов сюди і живе зі своїми збірками серед нас.
Після його довгого, змістовного життя цей притулок біля стін монастиря туманно нагадував мені ті келії, «де братерство славне ожива і сивий гетьман мов сова ченцеві заглядає в вічі».
В новій, зміненій до коріння дійсності це порівняння не здавалось мені штучним. Якийсь предок генерала, може був з тих, що, мовляв поет «Матнею вулицю мете», ідучи в ченці. Служба в імператорській гвардії не перешкодила Потоцькому, що так любовно відчував незмінну Україну, бути тепер на історичній землі Києва вартовим її надбань.
Серед десятків інтересних старих меблів, що їх теж любив Потоцький, у кабінеті Павла Платоновича стояв прекрасний Жакоб і на ньому бронзовий дзигар, не музейна власність, а особиста.
Колись з нагоди двадцятип'ятилітнього служіння в офіцерських чинах Потоцького полкові товариші зробили йому цей подарунок. У вирізьбленому тексті вони перелічували бої, що в них відзначався ювіляр, історичні дати і місця турецької війни 1877–78 років, де бився молодий офіцер. Серед них були відомі нам зі школи, з дитинства Дубняк, Плевна.
Дзиґар грав полкового маршу. Господар натискав пружину і ми, стоячи, слухали бойову музику молодості старого генерала. За вікном була Лавра, віки, дзвіниця Шеделя, щедроти Мазепи і небо, небо Києва.
Ми перебували серед гравюр і аромату старовини, серед древніх документів, книг і портретів з часів козацької державності. Старий українець професійний вояк недавньої доби, і молодий невійськовий, що міг бути йому онуком, слухали, схиливши голови, марш переможців над Оттоманською Портою.