Скоро настала перерва моїх візитів до Києва, до затишного Корпусу митрополичих співаків, де було зібрано стільки чудових речей. Робота, а потім прийшли тюремні сидіння.
В 1938 році, коли настали київські тюрми, тяжкі були часи для мене в одній із них. Офіційно звалася вона Філіал Внутрішньої Тюрми НКВД УРСР, а зі старих часів була відома як гауптвахта Медера. Медер за царя був суворий комендант міста і часто карав гауптвахтою. Вона була за високою огорожею саме навпроти Лаври.
Режим був тут суворий для мене і допити були тяжкі, правда без биття, просто не давали спати на протязі кількох діб.
Перед десятою годиною ввечері:
— Хто на Се? Збирайтесь на допрос.
І не полежавши за день ні хвилини — стежать, щоб ніхто не лягав, саме тепер, коли можна б лягти — збирайся.
Мелодійно задзвонять куранти на Лаврській дзвіниці і — «пошлі».
Слухаючи, як било годину в Лаврі, думав про те, яка це стара священна тут земля і що на ній діється.
Думав і про те, що в теплих покоях серед милих йому зібраних за ціле життя речей, ось тут під боком десь Потоцький. Не заздрячи думав, просто приємний спогад про те життя, де є люди і краса. Тепер був чорний ворон і вся тюремна безпросвіть.
Згадував ще, що як минути мою теперішню тюрму і трохи прийти до Краю Печерська, то відкривається краєвид на Дніпро і на Видубицькі обидва Монастирі. Один менше видний — древній, там де Перунові кричали предки наші «видибай, боже». Другий красень козацької доби — пізніший.
Раджу туристам з різних закамарків нашого розселення, які не бачили України і будуть там, якось проскочити через задні двері «Інтурист-готелю». Раджу добігти до Лаври, проминути її і там, де видно Видубицький монастир, відчути, що таке Київ і що таке Україна.
Сидів я по тюрмах і не знав, що діється з Потоцьким, а як вийшов на волю, закрутився.
В 1943 році в піднімецькому Києві, як я був там недовго, пішов до Лаври. Успенська велика церква лежала в руїнах. З того подвір’я, де ми сиділи часом з Потоцьким і Потоцький частував дітей з коробочки маленькими цукерками драже, було видно кістяк престольної церковної стіни. Недалеко могила Столипіна, що хотів створити індивідуальне, міцне селянство і стримати революцію, вбитого Богровим у Київському Оперовому Театрі в 1911 році. Плиту з чорного лабрадору наполовину засипала цегла, тисячолітня цегла зруйнованої церкви. Поруч теж під уламками цегли могила Іскри і Кочубея. Я прочитав напис, зроблений нашою старою мовою: року 1708 місяця іюля 15 дня посічені серед Обозу войскового за Білою Церковію на Борщаговці.
В Лаврі якийсь чернець загально російського стилю трохи поговорив зі мною.
Ворота тюрми, де я колись нудьгував, були відчинені і з двору німецькі солдати мирно щось вивозили.
Збірки Потоцького не було і сліду... Прохожий чоловік, що жив на території Лаври, знав Потоцького і розказав мені про нього коротко. Вісімдесятилітнього колекціонера зі старою дружиною вдвох арештували в 1938 році. Вони не вернулися.
Я пішов назад до міста. Дзиґарі на дзвіниці Шеделя тепер не дзвонили.
СУД У ТЕАТРІ
Процес Спілки Визволення України — СВУ був показовий процес. Чужинці називають такі суди театральними. Процес СВУ відбувався на сцені Харківської опери. Цей театр і досі стоїть на Римарській вулиці.
Передсудове слідство було проведене в Києві. У Харкові тодішнє всеукраїнське ГПУ закінчило слідство й організувало суд.
Підсудних привозили з тюрми не в «чорних воронах», а в звичайних автобусах, ніби на прогулянку. На сцені в перервах підсудним підносили чай з «пирожними». Організатори явно перегравали, пересаджували свою роль гуманних учнів Дзержинського. Особливо, ці масні і демонстративно великі солодощі, кондитерські вершини тодішнього щасливого життя, були тут не до речі. Проте, думаю, що відкинути, відсунути їх підсудний академік Сергій Єфремов, людина великої гідності, не міг. Не могли й інші. Так само не могли відкликати своїх попередніх свідчень, даних у Києві, вимучені довгими днями і ночами без сну. І признання, і театральні солодощі все належало до заздалегідь розробленого ритуалу і підсудні мали коритися йому.
Про суд дуже докладно писали в газетах і передавали через радіо всю судову процедуру. Серед публіки в театрі в більшості було мало українців. Сумна доля людей приречених і суджених у трибуналах революцій. Доводиться їм у найтяжчі хвилини бачити довкола не друзів й однодумців. Тільки родичі тут були. Але мовчазна маса в театрі (квитки на процес розподіляли через совєтський апарат) нагадувала юрби в трибуналах французької революції.