Священна соціалістична — розстріл.
Розстрілювано селянок, що збирали після врожаю колоски з колгоспного поля. Розстрілювали за вкрадене зерно під час молотьби. Розстрілювали і державних службовців, і звичайних злодіїв, що обкрадали державні комори. Перелякані судді й прокурори, боячися за свої партійні білети, втратили всяке почуття міри і казилися.
Як завжди, в таких періодах Верховний Суд мусів якусь частину вироків пом’якшувати, йому треба було якось регулювати криваву машину. Для адвокатури було багато роботи і часто не без наслідків.
У мене, серед багатьох інших, був клієнт з Дніпропетровської області. Йому довелося пережити страшні тижні в смертній камері, чекаючи результату касаційної скарги.
Обласний суд — це було в перші місяці того закону — засудив його до розстрілу в такій справі, де не можна було говорити навіть про недбальство службовця. Чолов’яга працював у якомусь тресті і в гарячу пору мав перегнати гурт свиней з одного пункту до іншого. Він гнав їх пішою ходою, але коли побачив, що свиням недобре, подбав за підводи, повкладав своїх підопічних, поїв і доглядав. У нас сказали б, годив як чирякові. Але спека була страшна і частина свиней подохла.
Прокурор великої, індустріально розвиненої області, суддя-партієць і двоє безсловесних народних засідателів, всі вони не посоромились у своєму переляканому скаженстві признати, що це розкрадання священної соціалістичної власності.
— Розстріл.
Верховний Суд у Харкові не уздрів нічого злочинного, признав, що свинячий опікун був дбалий і справу закрив.
Таки радісно було мені дати телеграму про це до тюрми клієнтові, а через якийсь час побачив його живим.
Надходила зима того сумного року. Трапилося мені з групою адвокатів виїздити до Москви, щоб виступити у Військовій Колегії Верховного Суду СРСР, де розглядалися наші касаційні скарги на вирок Військового Трибуналу Харківської Округи. Трибунал видав багато смертних вироків за великі розкрадання державних складів.
Виїздили ми другого дня після святкування Жовтневої революції. М’яких місць не було, ми були в жорсткому вагоні. Потяг рушив та через декілька кроків зупинився — явище незвичайне. Яка причина?
Бачу, з сусіднього, останнього вагону зійшов куций чоловік у шкіряній куртці й кепці, усміхнувся, взяв під козирьок комусь із останнього вагону і потяг тепер рушив. Ми довідалися, що за нами причеплений салон-вагон і що у вагоні був Косіор. Дзвінки в той час уже були скасовані, він проґавив момент відходу поїзду, сіпнув за ручку гальма, зупинив потяг і вийшов.
У Москві на Курському вокзалі справа прояснилася. Косіор виряджав до Москви голову ГПУ УРСР Реденса. До салон-вагона на московському вокзалі поспішав відомий ще з Харкова франтуватий секретар Балицького. Балицький у той час був переведений з України до Москви в колегію ГПУ СРСР.
Поруч з Реденсом ішла до автомобіля особа жіночої статі, приємної зовнішності і в дорогому котиковому манто. Це була дружина Реденса. Ми довідалися потім, що вона рідна сестра Алілуєвої — дружини Сталіна.
Більшість з нас дуже туманно знали, що Сталін одружений з Алілуєвою. Матримоніальні справи вождів не лоскотали цікавості наших людей, особливо на віддалі від Москви. Не входило і до обов’язку преси розмазувати і навіть згадувати про це.
Вперше з часів жовтня 1917 р., тепер з оголошенням про смерть Алілуєвої в московських «Известиях» з’явилися співчуття вдівцеві. Багато співчуттів. Співчував Максим Горький, співчував Станіславський, співчували дипломати, з Харкова співчував Постишев разом з Татьяною Постоловською.
У Військовій Колегії мені сказали, що справа відкладається на кілька днів, бо товариш Ульрих зайнятий.
Готель «Большая Московская», де я зупинився, міститься проти Іверських воріт, що провадять на Красну площу. Стало відомо, що Красну площу на короткий час закрили для публіки і що Сталін перейшов пішки площу до будинку де лежало для огляду публіки тіло Алілуєвої.
Другого дня, коли похід рушив на цвинтар, мені дуже захотілося побачити Сталіна. Я побіг услід звукам оркестри, оббіг процесію паралельною вулицею Остоженкою і, вскочивши до якогось подвір’я, через невисокий паркан побачив, що процесія наближається. За катафалком ішли в жалобних чорних вуалях дві жінки. Ми за всі останні роки ні на кому не бачили цього ознаменування жалоби. Вони давно зникли як пам’ятка буржуазного минулого.