Хоткевич скоро помер у концтаборі, або по дорозі на етапі.
Після Сталіна його реабілітували. Не шукаймо гуманності в тому. Настала практична потреба, відома в словнику нашої доби під назвою — доцільність. Так званий радянський період української літератури був, після всіх маніпуляцій над нею, представлений таким легіоном мерців,— треба було щось робити, бо й підручника для шкіл не складеш. Залишити всіх із чином ворога народу було недоцільно для дальшого переможного розвитку, як там називають — літературного процесу (не творчості). Серед таких знов дозволених і Гнат Хоткевич.
Востаннє я попрощався з Хоткевичем через кілька днів в спецкорпусі другої тюрми. Був медичний огляд. Нас усіх оглядала якась молода дівчина лікарка і про всіх без винятку писала «следовать на север может». У Хоткевича був великий дефект, він тяжко шкутильгав на ногу та й старий був. І йому написала докториця: следовать на север может. «Следовать» кожен міг, а чи міг винести? Докториця молодесенька на державній службі в штаті НКВД, комсомолочка чи вже член партії, не повинна була знати про присягу Гіппократа, велику присягу лікаря. Вона вивчала діамат і твори Леніна.
В передреволюційному Харкові Гнат Хоткевич був виразна постать. Він добре скінчив Харківський Технологічний Інститут і мав усі підстави для успішної кар’єри інженера. Проте він був одержимий літературою і мистецтвом. Про нього зостанеться слід не як творця машин, хоч він зразу себе показав як талановитий інженер. Своє ім'я він міцно зв’язав з красним письменством і з бандурою.
У Хоткевича були чорні, гарячі очі. Про свою лисину він переконливо казав, що то від театральних перук. Він довго жив у Галичині за молодих років і багато віддав енергії театрові. От тоді, мовляв, і лисина почалася — через перуки.
Революція застала його в Дергачах, в селі під Харковом в стані вимушеного неробства. Навіть революційний критик Коряк з жалем писав, що твори Хоткевича гризуть миші в Дергачах.
Коли Кооперативне Видавництво «Рух» купило твори Хоткевича (це те саме видавництво, що купило твори Винниченка) і видало їх, він міг купити собі будинок у Високому. Цей будинок на 10-ій вулиці колись належав власникові гімназії Голубниченкові, що помер драматично — від сказу, вкусила його скажена кішка.
Проживаючи влітку в Високому я не раз бачив Хоткевича, як він тягав стоси книг з потягу. Навантажиться, шкутильгає, а сонце пече. Хоткевич з Харківської Університетської Бібліотеки набирав журнали і книги двадцятих-тридцятих років минулого століття, польські і російські. Перечитував десятки томів, шукав сліди молодих років Шевченка, натяки, атмосферу, людей тих років.
Хоткевич писав велику повість про Шевченка. Це мала бути розлога картина його життя, його доби на кілька томів. Досі цю працю не видали, хоч рукопис, певно, зберігся.
Для цієї повісти Гнат Мартинович вишкрябував деталі, наприклад, із сучасних Шевченкові польських журналів, намагаючись знайти хоч дрібниці про Шевченкового пана, або про тодішнє суспільство у Вільні.
Він мені читав великі уступи з першого тому про дитинство Тарасове. У повість включав він дуже докладні картини тодішнього побуту, я пам'ятаю, як барвисто він подав українське весілля. Думка Хоткевича була та, що Шевченко пішов з України підлітком. Свідоме життя його минало в Польщі і в Росії. Яку ж бо то силу і красу являло собою життя тієї України, копи воно поклало таку печать на все життя Шевченкове. Хоткевич хотів те все показати.
Хоч як би та повість архітектонічно не виглядала, немає сумніву, що Хоткевич поклав силу праці і свого хисту, готуючи своєрідну белетризовану енциклопедію Шевченкового життя.
Була з Хоткевича людина незалежна, з почуттям гідності особистої і національної. Про колгоспи і про будівництво соціалізму він не писав і ніколи б не писав. Правдивість у нього була органічна, та спокійна правдивість і та самозрозуміла гідність, яка виробляється на протязі століть існуванням і працею на своїй землі.
Цю здобуту від попередніх поколінь негаласливу гідність наш письменник і бандурист не потребував рекламувати.
Легко помітити, що попередні покоління були стриманіші і менше присягалися своєю любов’ю до України. Тепер же настала велика мода на бучні прокламації і декламації цього природного почуття.
У Хоткевича було багато запалу, він був темпераментом борець, а не спостерігач життя. Він стільки робив перед революцією як культурний борець, а його ім'я для модерної бандури — велике ім’я.
Зовсім тепер забуто про інтересні виступи Хоткевича у Вістянському додатку «Культура і Побут» двадцятих років про Коцюбинського. Хоткевич доводив, що Коцюбинський мало знав Гуцульщину і що в «Тінях забутих предків» багато помилкового.