Кілька наступних хвилин міс Емілі пригадувала різні події, що відбувались у ті часи, називала чимало імен, які для нас нічого не означали. Могло навіть здатись, що ми знову слухаємо її під час ранкових зборів, а вона відхиляється таким маршрутом, за якими ніхто з нас не здатен встежити. Сама вона, здавалось, отримувала насолоду — в кутиках очей проглядався натяк на посмішку. Тоді раптом вона вийшла з цього стану і промовила з іншою інтонацією:
— Але ж ми ніколи не втрачали контакту з реальністю, правда, Марі-Клод? На відміну від наших колег із Фонду Сондерс. Навіть у найкращі часи ми пам’ятали, яку нелегку боротьбу ведемо. А потім сталася ця морнінґдейлівська історія, потім — ще двоє чи троє випадків, і перш ніж ми встигли будь-що зрозуміти, наша напружена праця зійшла нанівець.
— Але я не розумію, — сказала я, — чому люди взагалі погано ставляться до учнів.
— З твоєї нинішньої перспективи, Кеті, таке нерозуміння цілком виправдане. Однак ти повинна постаратись подивитися на справу в історичному ключі. Після війни, на початку п’ятдесятих, коли так швидко почали відбуватись нові наукові прориви, не було часу для того, щоб критично оцінювати ситуацію, ставити тонкі запитання. Несподівано перед нами з’явилися всі ці нові можливості, нові способи лікувати стільки невиліковних раніше захворювань. Саме на цьому зосередилась загальнолюдська увага, цього всі найдужче прагнули. І протягом тривалого часу люди воліли вірити в те, що ці органи з’являються нізвідки, щонайбільше — виростають посеред якогось вакууму. Так, заперечення траплялись. Але на момент, коли люди почали думати про… про учнів, на той час, коли вони звернули увагу на те, як вас вирощували і чи взагалі вас слід було створювати — на той момент було вже занадто пізно. Повернути процес назад було неможливо. Як можна попросити людей, які побачили, що рак — виліковний, як можна попросити їх відмовитися від ліків і повернутись у темні часи? Дороги назад не було. Хоч як би незручно почувались люди через ваше існування, набагато важливішим виявилось усвідомлення, що їхні власні діти, їхні чоловіки і дружини, батьки, друзі не помруть від раку, від захворювання рухового нейрона, від серцевих хвороб. Тож тривалий час вас тримали в тіні, а люди з усіх сил намагались узагалі про вас не думати. А якщо й думали, то старались переконати себе, що ви не такі, як ми. Що ви — нижчі від людей, тому ваша доля неважлива. Так усе було, аж доки не виник наш невеликий рух. Але чи розумієте ви, проти чого ми виступили? Ми, фактично, намагались досягнути неможливого. Ми виступили проти цілого світу, який прагнув, щоб учні віддавали свої органи. Поки це було вирішальним, бар’єр, що заважав побачити вас повноцінними людьми, залишався непорушним. Що ж, ми багато років вели боротьбу, і таки вибороли для вас багато поліпшень, хоча, звісно, вас було небагато. Але тоді стався морнінґдейлівський скандал, потім — ще інші речі, і перш ніж ми встигли оговтатись, клімат змінився. Ніхто не хотів більше нас підтримувати, і наш маленький рух — Гейлшем, Ґленморґан, Фонд Сондерс — збили зі шляху.
— Що це за морнінґдейлівський скандал, про який ви постійно говорите, міс Емілі? — запитала я. — Розкажіть нам, будь ласка, тому що ми нічого про це не знаємо.