— Ну, ви й не можете про це знати. Цю історію не виносили на загальне обговорення. Вона стосувалась науковця на ім’я Джеймс Морнінґдейл, дуже талановитого на свій лад. Він працював у віддаленій частині Шотландії, щоб привертати якнайменше уваги. Він хотів запропонувати людям можливість народжувати дітей із посиленими характеристиками. Підвищеним рівнем інтелекту, спортивними талантами тощо. Звісно, траплялись уже люди зі схожими амбіціями, але цей Морнінґдейл зайшов зі своїми дослідами далі, ніж будь-хто доти, безсовісно порушив усі законні межі. Його викрили і поклали край дослідженням — та й, здавалось, по всьому. Тільки не для нас, звичайно. Ця тема не стала гучною. Однак вона спричинилась до певної атмосфери, розумієте. Нагадала людям про їхні вічні страхи. Одна річ — створювати таких, як ви, учнів, для програми виїмок. Але покоління створених дітей, які займуть місця звичайних людей? Дітей, об’єктивно досконаліших, ніж усі ми? О ні. Це лякало людей. Вони відхрестились від цього.
— Але, міс Емілі, — сказала я, — як це стосується нас? Навіщо через це закривати Гейлшем?
— Ми також не бачили зв’язку, Кеті. Спершу не бачили. І тепер я часто думаю, що в цьому полягала наша провина. Якби ми поводились настороженіше, якби менше були зайняті самі собою, якби доклали зусиль, коли новини про Морнінґдейла тільки з’явились — можливо, ми змогли б зарадити тому, що трапилось. Ох, Марі-Клод не погоджується зі мною. Вона вважає, що нічого неможливо було змінити, хоч що б ми робили — і, можливо, вона має рацію. Зрештою, річ же не тільки в Морнінґдейлі. Діялось у той час і інше. Наприклад, той жахливий телевізійний серіал. Все це тільки сприяло зміні течії. Але якщо звести все до суті — наш маленький рух завжди залишався надто крихким, надто залежним від примх тих, хто нас підтримував. Поки клімат сприяв нам, поки корпорація чи політик бачили користь із того, щоб нас підтримувати, ми здатні були триматися на плаву. Але боротьба не вщухала ніколи, а після Морнінґдейла, після зміни клімату, ми не мали шансів. Люди не хотіли, щоб їм нагадували, як насправді працює програма виїмок. Вони не хотіли думати про вас, учні, про ті умови, в яких ви з’являєтесь. Іншими словами, дорогі мої, вони хотіли, щоб ви знову сховались у тіні. В ту саму тінь, у якій ви існували до того, як з’явились люди на подобу Марі-Клод чи мене. Всі ті впливові люди, які раніше так прагнули нам допомагати — всі вони зникли. Ми втратили спонсорів, одного по одному, впродовж якогось там року. Ми продовжували триматись так довго, як тільки могли, ми існували на два роки довше, ніж Ґленморґан. Але врешті-решт, як вам відомо, ми змушені були зачинитись, і сьогодні від нашої роботи й сліду не залишилось. Тепер ніде в країні не знайдете нічого схожого на Гейлшем. Все, що можна знайти — урядові «домівки», і навіть якщо вони трохи кращі, ніж ті, що були колись, повірте, дорогі мої, що якби вам довелось побачити, що діється в деяких із тих місць, ви довго не могли б заснути. А щодо мене й Марі-Клод, то ми відійшли від справ, живемо в цьому будинку і зберігаємо нагорі цілу гору ваших робіт. Це все, що нагадує нам про наші колишні заняття. Як і гора боргів, про яку ми зовсім воліємо не згадувати. Як і спогади про всіх вас. І знання, що ми дали вам кращі життя, ніж ті, якими б ви жили.
— Тільки не проси їх тобі подякувати, — почувся з-за наших спин голос Мадам. — За що б вони мали бути вдячні? Вони прийшли сюди, прагнучи чогось набагато більшого. Що їм відомо про те, що ми зробили для них — про всі ті роки, про боротьбу, яку ми за них вели, що вони про це знають? Вони думають, це впало на них із неба. Поки не потрапили сюди, вони навіть нічогісінько не підозрювали. А тепер відчувають тільки розчарування, тому що ми не подбали, щоб усі можливості виявились для них відкритими.
Всі замовкли. Тоді знадвору почувся шум і знову пролунав дверний дзвінок. Мадам виступила з темряви і вийшла до коридору.
— Цього разу це точно робітники, — сказала міс Емілі. — Я повинна підготуватись. Але ви можете ще трохи залишитись. Робітники мусять знести тумбочку зі сходів. Марі-Клод простежить, щоб вони її не пошкодили.
Ми з Томмі не могли до кінця повірити, що це кінець. Жоден із нас не підвівся, і в кожному разі — не було нікого, хто б допоміг міс Емілі підвестись із її візка. Мені здалося, що вона зараз спробує встати сама, але вона не ворушилась, тільки нахилилася вперед, як уже робила раніше, й уважно дослухалась. Тоді Томмі мовив:
— Отже, нічого немає. Не буває відтермінувань, нічого.
— Томмі, — пробурмотіла я і зиркнула на нього. Але міс Емілі м’яко сказала: