— Ні, Томмі. Нічого такого немає. Твоє життя повинно рухатись за тим маршрутом, який йому призначено.
— То ви хочете сказати, міс, — сказав Томмі, — все, що ми робили — наше навчання, геть усе. Все це було для того, що ви пояснили? Більше ні для чого?
— Я розумію, — сказала міс Емілі, — може здаватись, що ви — просто пішаки у грі. Цілком може так здаватися. Але тільки подумайте. Ви були пішаками, яким пощастило. Існував певний клімат, тепер він змінився. Вам доведеться прийняти, що іноді у світі все відбувається саме так. Погляди людей, їхні почуття спочатку одні, потім — інші. Так сталося, що ви зростали у певний час цього процесу.
— Можливо, це тенденція, яка прийшла і пішла, — сказала я. — Але для нас — це наше життя.
— Так, це правда. Але поміркуйте. Вам пощастило більше, ніж багатьом до вас. І хтозна, з чим доведеться зіткнутись тим, хто прийде згодом. Перепрошую, учні, але мені доведеться вас покинути. Джордже! Джордже!
В коридорі стояв шум, і тому, можливо, Джордж не почув її — відповіді не було. Томмі раптово запитав:
— А міс Люсі тому пішла?
Я подумала, що міс Емілі, зосереджена на тому, що діялось у коридорі, його не почула. Вона відкинулась на спинку свого інвалідного візка і рухалась у напрямку до дверей. Навколо стояло так багато столиків і стільців, що проїхати видавалось неможливо. Я збиралася підвестись і розчистити їй шлях, але вона раптом зупинилась.
— Люсі Вейнрайт, — сказала вона. — О, так. Вона завдала нам проблем.
Міс Емілі замовкла, а тоді знову відкотила візок назад, щоб бачити Томмі.
— Так, вона завдала нам певних проблем. Непорозуміння. Але щодо твого запитання, Томмі. Те непорозуміння з Люсі Вейнрайт не мало нічого спільного з тим, що я вам розповіла. Не було пов’язано безпосередньо. Причина була радше внутрішня.
Я подумала, що на цьому вона й зупиниться, і тому запитала:
— Міс Емілі, якщо так, то ми хотіли б знати: що трапилося з міс Люсі?
Брови міс Емілі підстрибнули догори.
— Люсі Вейнрайт? Вона була для вас важливою? Пробачте, дорогі учні, я знову забуваю. Люсі пробула з нами недовго, і для нас залишилась другорядною постаттю в наших спогадах про Гейлшем. До того ж не найприємнішою. Але я розумію, адже ви виховувались якраз у ці роки…
Вона засміялась сама до себе, наче щось пригадала. У коридорі Мадам голосно вичитувала за щось робітників, але міс Емілі, здавалось, втратила зацікавлення. Вона з зосередженим виразом перебирала спогади. Врешті сказала:
— Вона була досить приємною дівчиною, Люсі Вейнрайт. Але пробувши з нами певний час, вона почала перейматись своїми уявленнями. Вона вважала, що ви, учні, повинні більше знати. Наче вам слід розуміти, що чекає на вас попереду, хто ви такі, навіщо. Вважала, що вам слід подавати якомога повнішу картину. Що говорити вам менше — те саме, що обманювати вас. Ми вислухали її думку і дійшли висновку, що вона помиляється.
— Чому? — запитав Томмі. — Чому ви дійшли такого висновку?
— Чому? Вона бажала добра, я не сумніваюсь. Бачу, ви нею захоплювались. Вона мала задатки чудової виховательки. Але те, чого вона хотіла, було надто теоретичним. Ми керували Гейлшемом багато років, ми відчували, що найкраще для наших учнів, що допоможе їм у перспективі, за межами Гейлшема. Люсі Вейнрайт була ідеалісткою, і в цьому немає нічого поганого. Але вона не зналась на практичних речах. Розумієте, ми були здатні щось вам дати, подарувати те, чого й сьогодні у вас ніхто не відбере, але ми могли це винятково тоді, коли оберігали вас. Гейлшем не був би Гейлшемом, якби ми цього не робили. Гаразд, іноді це означало, що ми від вас дещо приховували, брехали вам. Так, ми часто вас обманювали. Думаю, це можна й так назвати. Але ми оберігали вас усі ті роки і дали вам дитинство. Люсі бажала добра. Але якби ми дали їй волю, ваше щастя у Гейлшемі було б зруйноване. Погляньте-но тепер на себе! Я вами так пишаюсь. Ви збудували свої життя на підставі того, що ми вам подарували. Ви не стали б такими, якими є сьогодні, якби ми вас не захищали. Ви не розчинялись би у навчанні, не втрачали б себе у малюванні і письмі. Як би ви могли робити це, якби знали, що на вас чекає? Ви сказали б, що це не має сенсу, і хіба ми могли б із вами сперечатись? Тому їй довелось піти.
Ми чули, як Мадам кричить на робітників. Не те щоб вона розізлилась, але голос її звучав дуже суворо, а чоловічі голоси, які донедавна ще сперечались, тепер позамовкали.
— Може, й добре, що я тут із вами залишилась, — сказала міс Емілі. — Марі-Клод набагато ефективніше вирішує такі речі.
Не знаю, що підштовхнуло мене це промовити. Можливо, те, що я знала: наш візит от-от завершиться. А може, мені просто стало цікаво, що почувають одна до одної міс Емілі і Мадам. Отож, стишивши голос і кивнувши у бік дверей, я сказала: