Тепер я набагато краще бачила все, що навколо. Я стояла посеред поля, яке полого спускалося вниз, а внизу, в долині, можна було розгледіти вогні якогось села. Тут віяв по-справжньому сильний вітер, і мене так штовхнуло його поривом, що довелось вхопитися за стовпчик огорожі. Місяць був не повний, але світив яскраво — я розгледіла на відстані, де поле починало сходити вниз, постать Томмі. Він лютував, кричав, розмахував кулаками і копався.
Я кинулась до нього бігти, але мої ноги засмоктувало болото. Болото заважало йому також, і одного разу, копаючи ногами, він послизнувся і зник з мого поля зору в темряві. Однак злива проклять не припинялась, тож я змогла дістатись до нього якраз тоді, коли він звівся на ноги. Я розгледіла його обличчя у світлі місяця — замащене болотом, перекошене від люті, — а тоді вхопила за неспокійні руки і міцно стиснула. Він намагався мене струсити, але я і далі його тримала, аж доки він не перестав кричати, і я відчувала, що боротьба в ньому вщухає. Тоді я зрозуміла, що він обійняв мене. Так ми стояли разом, на початку поля, і це тривало, здавалось, цілі сторіччя. Ми нічого не говорили, просто обіймали одне одного, а вітер дмухав і дмухав на нас, тріпав нашим одягом, і могло навіть здатися, що ми тримались одне за одного тому, що це був єдиний спосіб, щоб нас не знесло кудись у глупу ніч.
Коли ми нарешті розімкнули обійми, він пробурмотів:
— Мені дуже шкода, Кет.
Тоді засміявся тремтячим голосом і додав:
— Добре, хоч корів на полі не було. Всіх би перелякав.
Я бачила, як він старається запевнити мене, що тепер все в порядку, але його груди досі здіймались, а ноги тремтіли. Ми повернулися разом до машини, намагаючись не послизнутись.
— Ти смердиш коров’ячим лайном, — нарешті мовила я.
— О Боже, Кет. Як мені це пояснити? Нам доведеться прослизнути через чорний вхід.
— Тобі все одно доведеться підписатись.
— О Боже, — сказав він і знову засміявся.
Я знайшла в машині якісь шмати, і ми абияк повитирали лайно. Але коли я шукала ганчір’я, то вийняла з багажника спортивну сумку з малюнками тварин, і коли ми рушили, я зауважила, що Томмі взяв її з собою досередини.
Ми їхали мовчки, а сумка лежала в нього на колінах. Я чекала, що він скаже щось про малюнки. Думала, що в ньому наростає новий припадок люті, що він зараз викине малюнки через вікно. Але він тримав сумку обома руками, немов оберігаючи, і дивився на темну дорогу, що розгорталась перед нами. Після тривалої мовчанки він сказав:
— Мені дуже прикро через те, що сталося, Кет. Чесно. Я справжній ідіот.
А тоді запитав:
— Про що ти думаєш, Кет?
Я відповіла:
— Я думала про давні часи в Гейлшемі, коли ти отак бісився, а ми не могли цього зрозуміти. Не могли зрозуміти, чому з тобою таке траплялось. І в мене з’явилася ідея, просто думка. Я подумала, що, може, з тобою це траплялось, тому що на якомусь рівні ти завжди знав.
Томмі подумав, а тоді похитав головою.
— Навряд чи, Кет. Ні, це просто я такий. Страшенний ідіот. У цьому вся справа.
А тоді він засміявся і сказав:
— Але це цікава ідея. Може, я і знав, десь глибоко в душі. Щось таке, чого ви всі не знали.
Розділ двадцять третій
Впродовж наступного тижня все начебто було так само. Одначе я не сподівалась, що все так і триватиме, і вже з початку жовтня справді почала помічати невеликі зміни. Наприклад, хоча Томмі продовжував малювати своїх тварин, він почав таїтися з ними в моїй присутності. Не те щоб ми знову повернулися до того часу, коли я тільки стала його опікуном і все пережите в Котеджах і далі над нами нависало. Просто здавалось, що він думав над цим і вирішив: що продовжуватиме малювати тварин, коли матиме на це настрій, але якщо прийду я, він перестане малювати і заховає малюнки. Мене це не те щоб образило. Насправді з багатьох кутів зору це стало навіть полегшенням: якби ті тварини дивились нам в обличчя, поки ми проводимо час разом, це тільки б дужче нас бентежило.
Однак інші зміни виявились для мене неприємнішими. Я не стверджую, що часом нам таки не вдавалось добре проводити час у нього в кімнаті. Час від часу ми навіть займались сексом. Однак я дедалі частіше помічала, що Томмі тяжіє до того, щоб ідентифікувати себе з іншими донорами центру. Якщо ми, наприклад, пригадували давніх гейлшемських знайомих, він рано чи пізно зводив розмову до своїх теперішніх друзів-донорів, які, можливо, робили або казали щось схоже до того, що ми з ним згадували. Зокрема, одного разу я приїхала до Кінґсфілда після довгої подорожі і вийшла з машини. Площа нагадала мені той день, коли ми з Рут приїхали до центру перед мандрівкою до човна. Стояв хмарний осінній вечір, і навколо не було нікого, крім групи донорів, які зібрались під навісом будинку відпочинку. Я бачила з ними Томмі — він стояв, спершись плечем на стовп, — і слухав донора, який сидів, скоцюрбившись на східцях перед входом. Я рушила в їхньому напрямку, тоді зупинилась і зачекала на відкритому місці, під сірим небом. Але Томмі, хоча й бачив мене, продовжував слухати свого друга, аж поки всі вони не вибухнули реготом. І навіть після цього він слухав і усміхався. Згодом він стверджував, що подавав мені знаки, аби я підійшла, але якщо це й правда, то знаки ці були не надто очевидні. Я зауважила тільки, як він неокреслено усміхнувся в моєму напрямку, а потім знову слухав розповідь свого друга. Гаразд, він просто чимось займався, і вже за хвилину чи дві таки підійшов, і ми вдвох піднялись до його кімнати. Але все це значно відрізнялося від того, як у нас із ним було раніше. І річ не тільки в тому, що він змусив мене чекати на нього на Площі. Проти цього я не мала б нічого. Я радше того дня вперше відчула з його боку щось близьке до образи на мене, і навіть коли ми піднялися до його кімнати, атмосфера між нами панувала не найкраща.