— Вона нас боїться, — заявила Рут.
Ми лежали в нашій спальні, у темряві. У молодших класах в одній спальні нас було п’ятнадцятеро, тому ми не провадили довгих інтимних бесід, як робили згодом, у старших класах. Але ліжка більшості дівчат, які становили нашу «групу», на ту мить вже були зсунуті докупи, і ми вже починали призвичаюватись до звички розмовляти до пізньої ночі.
— Що ти маєш на увазі: боїться? — запитала котрась із нас. — Як вона може нас боятись? Що ми могли б їй заподіяти?
— Не знаю, — мовила Рут. — Я не знаю, але впевнена, що вона боїться. Мені здавалося, вона зарозуміла, але річ у чомусь іншому, тепер я в цьому впевнена. Мадам нас боїться.
Протягом наступних кількох днів ми сперечались на цю тему знову і знову. Більшість із нас із Рут не погоджувались, але це тільки ще дужче додавало їй рішучості у бажанні довести свою правоту. Тож врешті-решт ми склали план, щоб наступного разу, коли Мадам приїде до Гейлшема, перевірити її теорію.
Хоча про візити Мадам ніколи не повідомлялось, завжди було очевидно, що її поява не за горами. Підготовка до її приїзду починалася за кілька тижнів: вихователі просіювали всі наші роботи — малюнки, ескізи, глиняні вироби, наші твори і вірші. Це тривало щонайменше два тижні, і врешті чотири або п’ять витворів з кожного року, від молодших і до старших класів, опинялись у кімнаті для більярду. Кімнату для більярду протягом цього періоду тримали замкненою, але якщо вилізти на нижчу стіну зовнішньої тераси, можна було розгледіти крізь вікна гору предметів, яка ставала дедалі більшою. Коли вихователі починали все акуратно розкладати на столах і мольбертах, перетворюючи приміщення на мініатюрну версію наших Днів обміну, було ясно, що Мадам приїде за день чи Два.
Тієї осені, про яку я зараз розповідаю, нам треба було знати не тільки день, але точний час, коли з’явиться Мадам, адже досить часто вона залишалася всього на одну-дві години. Отож щойно ми помітили, що витвори у більярдній кімнаті вже розкладено, ми вирішили по черзі стояти на варті.
Виконувати це завдання було просто завдяки розташуванню нашої школи. Гейлшем стояв посеред гладкої рівнини, з усіх боків простягались поля. Це означало, що з вікна практично будь-якого класу головного корпусу — і навіть з павільйону — відкривався чудовий вид на довгу вузьку дорогу, яка пролягала полями і провадила до головного в’їзду. Сам в’їзд був розташований ще на певній відстані, тож транспортний засіб мусив проїхати всипаною гравієм доріжкою, повз кущі і клумби, перш ніж нарешті дістатися двору перед головним корпусом. Іноді могли минати цілі дні, протягом яких ми не бачили на вузькій дорозі жодної машини, а якщо й бачили, то це були зазвичай вантажівки або фургони, що привозили провізію, садівників чи робітників. Автомобіль був рідкістю, і часом, коли котрийсь з’являвся вдалині, це спричиняло бедлам просто посеред уроку.
Того дня, коли десь далеко в полі помітили наближення машини Мадам, було вітряно й сонячно. На небі зібралось кілька штормових хмар. Ми були у класі № 9 — на першому поверсі з передньої частини корпусу — і коли поповзло перешіптування, бідний містер Френк, який намагався навчити нас правопису, ніяк не міг збагнути, чому це ми раптом так занепокоїлись.
План, який ми придумали, щоб перевірити теорію Рут, був дуже простий: ми (участь брало шестеро дівчат) заляжемо десь в очікуванні Мадам, а тоді несподівано її оточимо. Ми поводитимемось дуже цивілізовано, просто будемо йти поруч, але якщо правильно все розрахуємо і захопимо її не в супроводі вихователів, то побачимо — наполягала Рут, — що вона таки справді нас боїться.
Найбільше ми хвилювались, що просто не матимемо нагоди все це проробити, поки вона в Гейлшемі. Але коли урок містера Френка підійшов до завершення, ми побачили, як Мадам паркує свій автомобіль внизу, у самому дворі. Ми квапливо провели нараду на сходовому майданчику, а тоді рушили слідом за однокласниками додолу і загаялись на порозі головного входу. Ми бачили звідти залитий сонцем двір, посеред якого Мадам досі сиділа за кермом, порпаючись у своєму портфелі. Врешті-решт вона вийшла з машини і пішла в напрямку до нас, одягнута у звичний сірий костюм, щільно притискаючи до себе портфель обома руками. Рут подала сигнал, і ми поволі потяглися в її бік, поводячись, як сновиди. Щойно вона завмерла мов укопана, як кожна з нас пробурмотіла: «Вибачте, міс», — і ми розійшлися в різні боки.