Ніколи не забуду тієї дивної зміни, яка відбулася із нами наступної миті. До цього часу вся ця історія з Мадам була якщо не жартом, то просто особистою справою, яку ми хотіли між собою вирішити. Ми не надто думали над тим, як сама Мадам або будь-хто інший на це погляне. Я маю на увазі, що до тієї миті всю цю пригоду ми сприймали легковажно, з елементом виклику. І Мадам не зробила нічого такого, чого б ми від неї не очікували: вона завмерла і зачекала, щоб ми її оминули. Вона не заверещала і навіть не зойкнула. Але ми були надто чуйно налаштовані на те, щоб відчути її реакцію — і цим, мабуть, пояснюється ефект, який ми пережили. Коли вона зупинилась, я зиркнула на її обличчя — не сумніваюсь, що так зробили й інші. Тож я і досі бачу те пересмикування, яке вона намагалась притлумити, нажаханість перед нашими випадковими дотиками. І хоча ми йшли далі, але кожна з нас це відчула — так, ніби з яскравого сонця ми ввійшли у прохолодну тінь. Рут була права: Мадам справді нас боялась. Але боялася нас вона так само, як дехто боїться павуків. До цього ми готові не були. Нам ніколи не доводилось думати, як ми будемо почуватись, якщо хтось бачитиме нас у такий спосіб — як павуків.
На ту мить, коли ми перетнули двір і опинились біля газону, ми були вже зовсім інші, ніж ті дівчата, які схвильовано чекали, поки Мадам вийде з машини. Ханна, здавалось, от-от вибухне плачем. Навіть Рут видавалась приголомшеною. Тоді одна з нас — здається, Лора — сказала:
— Якщо ми їй не подобаємось, навіщо їй наші роботи? Чому вона просто не відчепиться? Хто просить її приїжджати?
Ніхто їй не відповів. Ми продовжували йти в напрямку до павільйону, більше не обговорюючи, що сталось.
Міркуючи про це сьогодні, я розумію, що ми були в тому віці, коли про себе самих вже дещо знали — про те, хто ми такі, чим відрізняємось від вихователів, від людей із зовнішнього світу, — але не усвідомлювали поки, що це означає. Не сумніваюсь, що і ви в дитинстві пережили щось подібне. Щось схоже якщо не в деталях, то внутрішньо, у почуттях. Тому що насправді байдуже, як ретельно вихователі намагаються вас підготувати: всі ці розмови, відео, обговорення, застереження — ніщо не дає справжнього розуміння. Не тоді, коли вам вісім років, коли ви всі разом у такому місці, як Гейлшем; коли ви маєте таких вихователів, яких мали ми; коли садівники і постачальники жартують з вами, сміються і звертаються «сонечко».
І все ж фрагменти цього розуміння де-не-де проникають. Вони проникають, тому що коли настає така мить, яку я описала вище, якась частина тебе вже до неї готова. Можливо, ще років із п’яти чи шести тобі доводилось чути підшіптування десь у власній потилиці: «Одного дня, може, вже зовсім скоро, ти довідаєшся, як воно». Отож ти чекаєш, навіть якщо не усвідомлюєш цього напевне. Чекаєш миті, коли затямиш, що насправді ти в їхніх очах є кимось іншим, що там, назовні, живуть отакі люди, як ця Мадам. Вони тебе не ненавидять, не бажають тобі жодної кривди, але тим не менше їх пересмикує від самої думки про тебе — про те, звідки ти взявся у цьому світі і навіщо. Ідея того, що твоя рука може торкнутись їхньої руки, породжує в них відразу. Мить, коли ти вперше дивишся на себе очима таких осіб — вкрай пронизлива. Наче проминаючи дзеркало, повз яке ти проходив щодня протягом усього життя, раптом бачиш у ньому щось нове, щось дивне й тривожне.
Розділ четвертий
Наприкінці цього року я вже не буду опікункою, і хоча це так багато мені дає, мушу визнати, що радію з можливості відпочити — зробити паузу, щоб думати і пригадувати. Впевнена, що частково саме зі зміною життєвого темпу пов’язана потреба витягнути з себе ці старі спогади. Мабуть, найдужче я прагнула розкласти по поличках усе, що сталося між мною, Томмі й Рут після того, як ми виросли і покинули Гейлшем. Але тепер я усвідомлюю, наскільки все, що відбулося згодом, було зумовлене нашим перебуванням у Гейлшемі. Ось чому я так прагну спершу уважно пройтись найраннішими спогадами. Візьмімо, наприклад, цікавинку, пов’язану з Мадам. З одного боку, ми, діти, всього лише видурнювались. Але з другого, як ви зараз побачите, це стало початком процесу, який тривав із плином років, аж доки не захопив наші життя повністю.
Після цього дня згадки про Мадам стали серед нас якщо не повним табу, то вже точно великою рідкістю. Невдовзі ця звичка поширилась за межі нашої маленької компанії і стала спільною для всіх учнів нашого року. Я сказала б, що її особа ще дужче, ніж раніше, викликала нашу зацікавленість, але ми відчували, що намагання копати далі і довідуватись, що вона робить із нашими роботами, і чи Галерея існує насправді — може завести нас на територію, до якої ми поки що не були готові.