Наш день у Гейлшемі завжди починався зі зборів, зазвичай досить коротких: кілька оголошень, декламування вірша від когось із учнів. Міс Емілі нечасто була багатослівна. Вона просто сиділа на сцені з випрямленою спиною, киваючи всьому, що говорилось, час від часу наводячи свій крижаний погляд у напрямку найменшого перешіптування в юрбі. Але наступного ранку після бурхливого Розпродажу все було інакше. Вона наказувала нам сісти на підлогу — зазвичай на зборах ми стояли — і того дня не було жодних оголошень чи виступів, тільки промова міс Емілі, що тривала двадцять або тридцять хвилин, іноді навіть довше. Вона рідко підвищувала голос, але в ньому чулися сталеві ноти, тож ніхто з нас, навіть учні найстарших класів, не сміли видати жодного звуку.
Нас охоплювало колективне відчуття того, що ми — погані, що ми підвели міс Емілі, однак хоч як ми не старались, але не могли повністю зрозуміти її лекцій. Частково вона розмовляла власною мовою. «Неварті привілеїв» та «зловживання можливостями» — ось дві повторювані фрази, які ми з Рут пригадали, впадаючи у спогади в її кімнаті в центрі Давера. Її основний мотив був доволі прозорий: всі ми були особливими, будучи учнями в Гейлшемі, тому тим більше розчарування наставало, коли ми погано поводились. Однак поза цим її промова тонула в тумані. Іноді вона інтенсивно нагнітала, а потім раптом зупинялась і повторювала щось на зразок: «Що це таке? Що це таке? Що може нам заважати?». Після цього вона просто стояла, заплющивши очі, насупившись так, ніби намагалась знайти відповідь. І хоча ми почувались збентеженими і спантеличеними, все ж сиділи там, бажаючи їй зробити те внутрішнє відкриття, якого вона так прагнула. Врешті вона зітхала — сигнал, що нас буде пробачено — або з такою ж легкістю вибухала словами: «Але мене неможливо стримати! О ні! Так само, як не стримати Гейлшем!».
Якось, коли ми згадували ці довгі промови, Рут зазначила, що їхня незбагненність — страшенно дивна річ, оскільки на уроках міс Емілі говорила з рафінованою чіткістю. Коли я сказала, що іноді помічала, як головна вихователька блукає Гейлшемом, мов сновида, і розмовляє сама з собою, Рут аж образилась і мовила:
— Вона ніколи такою не була! Як би Гейлшем міг бути таким, яким він був, якби відповідальна особа була пришелепкуватою? Міс Емілі мала такий розум, яким можна колоди різати.
Я не сперечалась. Звичайно, міс Емілі могла бути надзвичайно гострою. Якщо, скажімо, ви були там, де не слід бути на території головного корпусу або прилеглих територій, і чули, що наближається хтось із вихователів, ви часто могли десь заховатись. У Гейлшемі було повно схованок, зовні і всередині: шафи, закутки, кущі, живоплоти. Але коли наближалась міс Емілі, ваше серце падало в п’яти, тому що їй завжди було відомо, де ви ховаєтесь. Так, ніби вона мала якесь особливе чуття. Ви могли сховатись до шафи, щільно зачинити двері і навіть м’язом не поворухнути, але все одно знали, що кроки міс Емілі зупиняться поруч і зазвучить її голос:
— Так. Негайно вийдіть.
Саме це трапилось якось із Сільвією К. на сходовому майданчику другого поверху — міс Емілі тоді страшенно розгнівалась. Вона ніколи не кричала, як, наприклад, кричала міс Люсі, коли злилась, але лють міс Емілі була набагато страшніша. Її очі звужувались і вона люто шепотіла сама до себе, ніби обговорювала з невидимим колегою, на яке жахливе покарання ви заслуговуєте. Спосіб, у який вона це робила, змушував вас розділитись на дві частини: одна до смерті прагнула почути, що буде, друга понад усе не хотіла про це довідатись. Але зазвичай у випадку міс Емілі нічого жахливого не ставалось. Вона майже ніколи не залишала вас після уроків, не змушувала відробляти провину, не скасовувала привілеїв. І все одно, ви почувались жахливо, просто знаючи, що впали в її очах, і хотіли негайно зробити що-небудь, щоб виправдатись.
Але річ у тому, що з міс Емілі все було непередбачувано. Сільвія того разу могла отримати повноцінну порцію покарання, натомість коли впіймали Лору, яка перебігала грядку з ревенем, міс Емілі тільки гиркнула: «Тут бути заборонено, дівчино. Зійдіть звідти», — і пішла далі.
А далі настав такий час, коли я почувалася з нею, як в окропі. Я страшенно любила маленьку стежину, яка огинала корпус. Вона проходила крізь усі закутки, всі найвіддаленіші місцини. Тобі доводилось протискатися між кущами, проходити під двома арками, увитими плющем, і крізь заіржавілі ворота. І протягом усього маршруту ти міг зазирати до вікон — одного по одному. Мабуть, частково ця стежка так мені подобалась тому, що я точно не знала, чи дозволено нею прогулюватись. Звичайно, коли відбувались уроки, ти не мав права гуляти. Але чи можна було це робити у вихідні або ввечері — не цілком зрозуміло. Більшість учнів і так цього уникало, і, можливо, відчуття того, що ти втікаєш від решти, було іншою частиною цього потягу.