В кожному разі одного сонячного вечора я насолоджувалась своєю маленькою прогулянкою. Здається, я була тоді на третьому році старших класів. Як звичайно, я зазирала крізь вікна в порожні приміщення, проходячи повз них, і несподівано побачила в одному з класів міс Емілі. Вона була сама, крокувала собі поволі, щось безгучно говорила, жестикулюючи і креслячи знаки перед невидимими слухачами. Я вирішила, що вона репетирувала урок або одну зі своїх промов перед зборами, і я вже збиралась пришвидшити крок, щоб вона мене не зауважила, але саме в цю мить вона повернулась і поглянула просто на мене. Я завмерла, думаючи, що мені гаплик, але зрозуміла, що вона поводиться, як до того, тільки тепер її безгучні слова були адресовані мені. Далі вона найприроднішим чином повернулася в інший бік, щоб зосередити погляд на іншому уявному учневі в іншій частині класу. Я нишком забралася геть стежкою, а наступного дня з жахом уявляла собі, що б сказала міс Емілі, якби мене побачила. Але вона ніколи про це не згадала.
Хоча зараз я хочу розповісти зовсім не про це. Зараз я хочу написати кілька речей про Рут. Про те, як ми познайомились і подружились, про наше спільне дитинство. Тому що останнім часом — чи цілими днями їдучи повз нескінченні поля, чи п’ючи каву навпроти величезних вікон на станції техобслуговування автомобілів — я ловлю себе на тому, що знову про неї думаю.
Я не дружила з нею від самого початку. Пам’ятаю, коли нам було по п’ять чи шість років, я проводила час разом із Ханною і Лорою, але не з Рут. Із того раннього періоду в мене залишився про Рут всього один розмитий спогад.
Я граюсь у пісочниці. Зі мною в піску граються інші діти, нас надто багато, і ми одне одного дратуємо. Ми просто неба, нам тепло, бо світить сонце, тож це, мабуть, пісочниця на ігровій території ясель, але також можливо, що це пісок на майданчику для стрибків на краю Північного спортивного поля. Так чи інакше, мені спекотно, я спрагла і не надто вдоволена тим, що нас тут так багато. Рут стоїть поруч — не в піску разом з іншими, а на відстані кількох метрів. Вона страшенно злиться на двох дівчат, які граються позаду мене, злиться через те, що трапилось раніше. Рут стоїть і не зводить із них погляду. За моїми відчуттями, на цю мить Рут я майже не знаю. Але, мабуть, вона вже встигла справити на мене певне враження, тому що, поглинута з головою своїми справами в піску, я почувалась нажаханою від самої можливості того, що вона переведе погляд на мене. Я і слова не промовила, але відчайдушно прагнула, щоб вона зрозуміла, що я не маю нічого спільного з тими дівчатами і що я не брала жодної участі в тому, чим вони її розізлили.
І це все, що я пам’ятаю про Рут з раннього дитинства. Ми були того самого року народження, тому повинні були часто одна з одною стикатись, але, крім того випадку в пісочниці, не пам’ятаю нічого, пов’язаного з нею, аж до миті, коли за кілька років ми пішли до першого класу. Нам ішов восьмий рік.
Учні молодших класів в основному грались на Південному спортивному полі. І саме тут, у закутку, біля тополь, Рут підійшла до мене під час ланчу, зміряла поглядом з ніг до голови і запитала:
— Хочеш поїздити верхи на моєму коні?
Я якраз була у розпалі гри з двома чи трьома іншими дітьми, але було очевидно, що Рут звертається лише до мене. Це мене неймовірно втішило, але я вдала, наче оцінюю її, перш ніж відповісти.
— І як же звати твого коня?
Рут підійшла на крок ближче.
— Мого найкращого коня, — сказала вона, — звуть Грім. Але я не можу дозволити тобі скакати на ньому. Він надто небезпечний. Але ти можеш осідлати Ожинку, якщо не будеш бити його батогом. А можеш вибрати когось із решти, якщо бажаєш.
Після цього вона запитала:
— А в тебе є власні коні?
Я поглянула на неї і ретельно обдумала відповідь, перш ніж сказати:
— Ні. У мене немає коней.
— Навіть однісінького?
— Ні.
— Добре. Можеш осідлати Ожинку, і якщо він тобі сподобається, то залишай його собі. Але не треба його шмагати батогом. До того ж іти треба просто зараз.