— Де твоя коробка з олівцями? Вона така розкішна.
Рут напружилась і швидко оглянулась навколо, щоб побачити, хто поблизу. Поруч перебували всі дівчата з нашої звичної компанії і, можливо, кілька інших. Жодній живій душі я не розповіла про справу з реєстром Розпродажів, але, гадаю, Рут цього не знала. Коли вона нарешті відповіла Мідж, її голос звучав м’якше, як зазвичай:
— Я її не взяла. Вона лежить у моїй скрині з колекцією.
— Ця коробка просто розкішна. Де ти її взяла?
Мідж розпитувала її без задньої думки, це було очевидно. Але майже кожна з тих, що були присутні в класі № 5 того разу, коли Рут уперше принесла коробку з олівцями, нашорошено слухали, і я побачила, що Рут вагається. Лише згодом, коли я відтворювала все в пам’яті, мені стало зрозуміло, наскільки досконала можливість мені випала. У ту мить я навіть не думала. Я перехопила ініціативу до того, як Мідж або хтось інший встигли зауважити, що Рут у скрутному становищі.
— Ми не можемо сказати, звідки взялась коробка.
Рут, Мідж і решта поглянули на мене, трохи здивовані. Але я зберігала спокій і продовжувала, звертаючись лише до Мідж.
— Існують дуже поважні причини, з яких ми не можемо сказати, звідки вона взялася.
Мідж знизала плечима.
— Отже, це таємниця.
— Велика таємниця, — підтвердила я, усміхнувшись до неї, щоб показати, що я проти неї нічого не маю.
Інші дівчата закивали на знак підтримки, однак на обличчі Рут з’явився незрозумілий вираз — здавалось, вона тепер зайнята чимось цілковито іншим. Мідж знову стенула плечима — і, як я пам’ятаю, на тому все й закінчилося. Вона чи то відійшла, чи просто почала говорити про щось інше.
З тих самих причин, із яких я не могла відкрито говорити з Рут про неприємні відчуття, яких я завдала їй цією ситуацією з реєстром Розпродажів, вона, звичайно ж, не могла мені подякувати за моє втручання під час розпитувань Мідж. Але з того, як вона зі мною поводилась, було очевидно, як приємно я її вразила. І оскільки зовсім недавно я була в тій самій ситуації, мені було зрозуміло, що тепер вона шукає нагоди зробити щось хороше для мене, щось по-справжньому особливе. Це було страшенно приємно. Пам’ятаю, я навіть раз чи двічі думала, як було б чудово, якби вона довго-довго не знаходила можливості віддячити, щоб це тепло між нами і далі існувало. Але можливість з’явилась-таки за місяць після епізоду з Мідж, коли я загубила свою улюблену касету.
Я досі зберігаю копію цієї касети і донедавна час від часу слухала її, їдучи відкритою місцевістю під сіяння мжички. Але останнім часом касетник у моїй машині почав виходити з ладу, тож я не наважуюсь навіть вкладати її туди. А коли я повертаюсь до своєї кімнати, то мені ніколи не вистачає часу, щоб послухати касету. І, незважаючи на це, вона — одне з моїх найцінніших надбань. Можливо, ближче до кінця цього року, коли я вже більше не буду опікункою, я матиму змогу слухати її частіше.
Альбом називався «Пісні в темряві», виконувала їх Джуді Бріджвотер. Та касета, яка є в мене сьогодні — не та сама, що була в мене в Гейлшемі, яку я загубила. Цю ми з Томмі знайшли в Норфолку багато років по тому, але до цієї історії я повернуся згодом. Тепер я хочу розповісти про першу касету — ту, що зникла.
Перед тим, як перейти до суті, я мушу пояснити, звідки взялася наша тема, пов’язана з Норфолком. Вона продовжувалась роками, ставши чимось на зразок жарту для посвячених. А почалася з одного уроку, який ми мали ще в доволі юному віці.
Це був урок самої міс Емілі, яка пояснювала нам про різні графства Англії. Вона приколола на дошку велику мапу, а поруч встановила підставку. Розповідаючи, скажімо, про Оксфордшир, вона чіпляла до підставки великий календар з фотографіями графства. Вона мала чималу колекцію цих фотокалендарів, і так ми вивчили більшість графств. Вона тицяла указкою в різні ділянки мапи, поверталась до підставки і відкривала наступну картинку. Серед них були маленькі села, крізь які протікали річки, білі пам’ятники на схилах, старі церкви на краю полів. Якщо вона розповідала нам про узбережжя, то показувала пляжі, заповнені людьми, і скелі з чайками. Гадаю, вона намагалась створити в нас враження того, що оточувало нас у зовнішньому світі, і навіть сьогодні, незважаючи на ту кількість кілометрів, яку я подолала як опікунка, не можу надивуватися з того, наскільки моє уявлення про різні графства досі визначається картинками, які міс Емілі чіпляла на підставку. Скажімо, проїжджаючи крізь Дербішир і помічаючи певне село, що зеленіє фахверками пабів і військових меморіалів, — я раптом усвідомлюю, що це якраз той образ, який показувала нам міс Емілі того разу, коли я вперше почула про Дербішир.