Того вечора, коли я зауважила, що касета зникла, я розпитала про неї кожного, зокрема, звісно, й Рут. Пригадуючи про це тепер, я розумію, наскільки достеменно вона вловила, що означала для мене втрата тієї касети, і в той же час — як важливо було не піднімати навколо цього галасу. На моє запитання того вечора вона відповіла, спантеличено знизавши плечима, і продовжила займатись своїми справами. Але наступного ранку, повертаючись із ванни, я почула, як вона буденним тоном, яким говорять про неважливі речі, запитувала Ханну, чи та точно не бачила моєї касети.
Десь за два тижні, коли я вже примирилася із тим, що насправді втратила касету, вона знайшла мене під час ланчу. То був один із перших по-справжньому приємних весняних днів, я сиділа на траві і розмовляла з кількома старшими дівчатами. Коли Рут підійшла і запитала, чи не хотіла б я трохи пройтися, було очевидно, що вона має на думці щось особливе. Тож я залишила співрозмовниць і рушила слідом за нею до краю Північного спортивного поля. Далі ми піднялись на північний пагорб і зупинились перед дерев’яною огорожею, звідки поглянули додолу, на зелену площину, розцятковану групами учнів. На вершині пагорба дув сильний вітер, і, пам’ятаю, мене це неабияк здивувало, тому що сидячи на траві, я цього не помічала. Ми стояли, деякий час дивлячись додолу, а тоді Рут простягнула мені невелику торбинку. Коли я її взяла, то зрозуміла, що всередині — касета, і в мене пришвидшилось серцебиття. Але Рут негайно мовила:
— Кеті, це не твоя. Не та, яку ти загубила. Я намагалась її знайти, але вона справді зникла.
— Ага, — сказала я. — Потрапила до Норфолка.
Ми обидві засміялись. Тоді, розчарована, я вийняла касету з торбинки. Не впевнена, що розчарування не відобразилось на моєму обличчі, коли я розглядала її.
Я тримала в руках щось під назвою «Двадцять класичних танцювальних мелодій». Коли згодом я це послухала, то виявила, що це оркестрова музика для бальних танців. Звичайно, у мить, коли Рут дала мені цю касету, я не знала, що на ній записано, зате точно знала: це і близько не Джуді Бріджвотер. І тут же я усвідомила, що Рут на цих тонкощах не розумілась — для неї, що нічогісінько в музиці не тямила, ця касета цілком здатна була замінити ту, яку я втратила. І несподівано розчарування згасло, поступившись натомість відчуттю справжнього щастя. В Гейлшемі не заведено обіймати одне одного. Але, дякуючи, я стисла обома долонями руку Рут. Вона сказала:
— Я знайшла її на останньому Розпродажу. Подумала, тобі сподобається.
І я відповіла — мовляв, атож, мені дуже подобається.
Цю касету я й досі зберігаю в себе. Я нечасто її слухаю, тому що не в музиці тут справа. Це річ, як брошка або перстень, і особливо тепер, коли Рут більше немає, ця касета стала одним із моїх найцінніших надбань.
Розділ сьомий
Тепер я хочу перейти до наших останніх років у Гейлшемі. Я кажу про період від тринадцяти років і до шістнадцяти, коли ми закінчили школу. В моїх спогадах життя в Гейлшемі розпадається на два окремі шматки: цю останню еру і все, що було до неї. Роки ранньої юності — ті, про які я вам щойно розповідала — зливаються між собою, формуючи золоті часи, і коли я думаю про той період, навіть про не найкращі миті, все одно відчуваю тепле мерехтіння. Однак останні роки інакші за відчуттями. Не те щоб вони були нещасливі — у мене повно спогадів, які я страшенно ціную, — але точно набагато серйозніші і понуріші. Можливо, подумки я перебільшувала з глибиною цих відчуттів, але згідно з моїми враженнями, у старших класах все різко змінилось: так день переходить у ніч.
Та розмова з Томмі біля ставка сьогодні видається мені своєрідним маркером між двома ерами. Не те щоб негайно після цієї зустрічі почало відбуватись щось визначне; але щонайменше для мене та розмова стала поворотним пунктом. Я точно почала дивитись на речі інакше. Якщо раніше я радше відступала, почувши про якісь непевні теми, тепер я почала задавати дедалі більше запитань — якщо не вголос, то принаймні всередині себе.
Та розмова, зокрема, змусила мене по-іншому подивитись на міс Люсі. Я пильно спостерігала за нею, коли тільки мала таку можливість — не лише через зацікавлення, а ще й тому, що сприймала її за найімовірніше джерело важливих підказок. Тож протягом наступного року чи двох мені вдалося зауважити різноманітні химерні дрібнички, які вона сказала або зробила, на які ніхто з моїх друзів не звертав уваги.