Одного разу, наприклад, за кілька тижнів після розмови біля ставка, міс Люсі забрала нас на англійську. Ми розглядали якусь поезію, але непомітно перейшли на розмови про солдатів часів Другої світової війни, яких тримали в таборах для військовополонених. Хтось із хлопців запитав, чи огорожі навколо таборів були електричні, а тоді хтось інший зазначив, як дивно, мабуть, жилося в місці, де скоїти самогубство можна було будь-якої миті, просто торкнувшись огорожі. Ці слова були промовлені цілком серйозно, але нам усім вони здалися страшенно смішними. Ми всі реготали і навперебій щось говорили, а тоді Лора — у типовий для себе спосіб — вилізла на стілець і в істеричному пориві зобразила, як хтось дереться нагору і зазнає удару електричним струмом. На кілька митей у класі все закипіло: кожен щось горланив і вдавав, наче дотикає електричної огорожі.
Незважаючи на бедлам, я не зводила погляду з міс Люсі, яка дивилась на те, що виробляли учні, і на якусь мить мені вдалося спостерегти на її обличчі моторошний вираз. Після цього — а я і далі пильно за нею спостерігала — вона зібралась, усміхнулась і мовила:
— Добре, що в Гейлшемі немає електричних огорож. Часом трапляються жахливі випадки.
Вона сказала це доволі тихо, і через те, що народ продовжував верещати, її слова потонули в загальному гаморі. Але я почула їх досить чітко. «Часом трапляються жахливі випадки». Які випадки?
Де? Але ніхто не вхопився за її слова, тож ми повернулись до обговорення вірша.
Траплялися й інші схожі інциденти, тож невдовзі я почала сприймати міс Люсі відмінною від решти вихователів. Можливо навіть, що вже тоді я почала усвідомлювати природу її турбот і неспокою. Хоча це вже, мабуть, занадто; швидше за все тоді я зауважувала всі ті речі, поняття зеленого не маючи, що з ними робити. І якщо сьогодні ці інциденти видаються мені такими багатозначними частинами одного цілого, то це, мабуть, тому, що я дивлюся на них у світлі того, що трапилося згодом — зокрема, того, що сталося того дня в павільйоні, де ми ховались від зливи.
Нам було по п’ятнадцять — тривав наш останній рік у Гейлтемі. Ми готувались до гри в раундерс. Хлопці якраз перебували на стадії «насолоди» від гри, оскільки це давало можливість фліртувати з нами, тож того дня нас було близько тридцяти. Злива почалась якраз коли ми переодягались, тож невдовзі ми вже громадились на веранді, накритій дахом павільйону, і чекали, щоб дощ припинився. Але злива припускала дедалі дужче, тож коли геть усі поховались під дашком, веранда виявилась повністю залюдненою, і ми безцільно на ній копошились. Пам’ятаю, Лора демонструвала мені особливо відразливий спосіб видування носа, коли по-справжньому хочеш відшити хлопця.
Міс Люсі була єдиною присутньою тут вихователькою. Вона перехилялась через перила, вдивляючись у стіну дощу, ніби намагалась розгледіти щось з протилежного боку спортивного поля. Я спостерігала за нею ще пильніше, ніж доти, і навіть сміючись із Лори, крадькома кидала погляди на спину міс Люсі. Пам’ятаю, мені здалось, що в її позі було щось дивне: вона надто сильно схилила голову і скидалась на звіра, що приготувався до нападу. Вона схилялась уперед так сильно, що зовсім поруч пролітали краплини, падаючи з навислої ринви, але їй, здавалось, було байдуже. Пам’ятаю, мені таки вдалося себе переконати, що в цьому всьому не було нічого незвичайного, що вона просто тривожиться, коли ж припиниться дощ, тож я знову прислухалась до слів Лори. За кілька хвилин, коли я цілковито забула про міс Люсі і аж валялась від реготу, я раптово усвідомила, що навколо нас панує тиша, тому що говорить міс Люсі.
Вона стояла там же, де й раніше, тільки тепер обернулась до нас обличчям, спершись спиною на поруччя, на тлі дощового неба.
— Ні, ні, вибачте, мені доведеться втрутитись, — казала вона, і я побачила, що вона звертається до двох хлопців, які сиділи навпроти неї на лавці. Її голос був не те щоб дивний — вона просто говорила якось надто голосно, у спосіб, в який вона зазвичай повідомляла щось усім присутнім, і саме тому ми й замовкли.
— Ні, Пітере, мені доведеться тебе зупинити. Я більше не можу тебе слухати, замовкни.
Тоді вона звела погляд, щоб охопити всіх нас, і глибоко вдихнула.
— Добре, послухайте, це адресовано вам усім. Настав час усе вам пояснити як слід.
Ми чекали, а вона і далі мовчки на нас дивилася. Згодом деякі з нас казали, що їм здалось, ніби вона зараз добряче нам вичитає; інші — що вона збирається оголосити нове правило гри в раундерс. Але ще до того, як вона промовила знову, я точно знала, що йдеться про важливіші речі.