— Якщо втратиш самовладання, то лікоть точно лусне!
Я хотіла вийти за ним у вечірню темряву і впіймати ще до того, як він дістанеться гуртожитського будиночка, але тоді пригадала, що пообіцяла прив’язати йому до руки планку на ніч, і тому не поворухнулась. Я лише продовжувала собі повторювати: «Принаймні у нього не сталось істерики. Принаймні він і далі панує над собою».
Але я трохи відійшла від теми. Чому я про все це розповідаю — тому що ця ідея про «розстібання», яка виникла під час історії з ліктем Томмі, стала серед нас постійним жартом, пов’язаним із виїмками. Полягала вона в тому, що, мовляв, коли настане час, ти зможеш просто розстібнути якусь частину свого тіла, нирка чи щось інше просто вислизне зсередини, і ти її віддаси. Не те щоб цей жарт сам по собі видавався нам дуже смішним; у такий спосіб ми радше псували одне одному апетит. Наприклад, розстібаєш ти печінку і кидаєш її на чиюсь тарілку — в такому стилі. Пам’ятаю, якось Ґарі Б, у якого був просто неможливий апетит, повертався з третьою порцією пудингу, і всі, хто сидів за столом, «порозстібали» свої органи, кидаючи їх у миску Ґарі, поки він продовжував цілеспрямовано напихатися.
Томмі ніколи надто не подобалось, коли знову виникали всі ці теми про розстібання, але на той час його вже ніхто давно не дражнив, тому й жарт із ним більше не пов’язували. Його використовували лише для сміху, для того, щоб відбити комусь апетит — і, гадаю, також як ознаменування того, що на нас чекало попереду. Ось це я і намагаюсь пояснити. На той час ми більше не сахалися від згадки про виїмки, як робили на рік чи два раніше; але також ми не думали про них із надмірною серйозністю, не обговорювали. Вся ця справа з «розстібуванням» була типовим прикладом того способу, в який нам на голови валилась тема виїмок, коли нам було по тринадцять років.
Тож я сказала б, що міс Люсі цілком правильно подала це, коли через кілька років говорила про те, що нам «розповідали, не розповідаючи». І, що більше, коли я думаю про це тепер, мені здається, що звернення міс Люсі того дня таки спричинило справжню зміну в нашому ставленні. Саме після того дня жарти на тему виїмок зникли і ми почали думати про справи відповідним чином. Щонайменше виїмки знову стали темою, якої уникали, але в жодному разі не таким чином, як тоді, коли ми були молодші. Цього разу її оминання не викликало зніяковіння й незручності. Це було актом тверезим і серйозним.
— Цікаво, — сказав мені Томмі, коли ми пригадували все це знову кілька років тому. — Ніхто з нас тоді навіть не подумав про те, як почувалась вона, сама міс Люсі. Нас не занепокоїло, що, можливо, вона вляпалась в неприємності через те, що сказала нам. Ми були тоді такі егоїстичні.
— Але ти не можеш нас звинувачувати, — заперечила я. — Нас навчали думати одне про одного, але не про вихователів. Нам ніколи не спадало на думку, що вихователі теж бувають різні.
— Але ж ми вже були достатньо дорослі, — мовив Томмі. — В тому віці це вже мусило бути для нас очевидним. Проте не було. Ми зовсім не думали про бідолашну міс Люсі. Навіть після того випадку, коли ти її побачила — пам’ятаєш?
Я відразу ж зрозуміла, що він має на увазі. Він говорив про ранок на початку нашого останнього літа в Гейлшемі, коли я наткнулась на неї у кімнаті 22. Думаючи про це тепер, я сказала б, що Томмі мав рацію. З того часу навіть нам мусило бути очевидно, якою стурбованою стала міс Люсі. Але, як він сказав, ми ніколи не намагались поглянути на ситуацію з її кута зору, і нам навіть до голови не приходило підтримати її словом чи вчинком.
Розділ восьмий
Багатьом із нас на той час уже виповнилося шістнадцять. Був осяйний сонячний ранок, і ми всі щойно вийшли на подвір’я після уроку в головному корпусі, коли я пригадала, що залишила щось у класі. Тож я повернулась на третій поверх, де й трапилась історія з міс Люсі.
У ті дні я мала одну таємну гру. Коли я опинялася сама, то завмирала і шукала певний вид — скажімо, з вікна або крізь дверний отвір на кімнату — будь-який вид, тільки б у ньому не було людей. Роблячи так, я могла хоча б на кілька секунд створити собі ілюзію місця, де не роїлося від учнів, натомість я уявляла, що Гейлшем — тихий, ідилічний дім, де я жила з п’ятьма чи шістьма друзями. Щоб це спрацювало, доводилось вводити себе у стан, схожий на сон, вимикати всі випадкові шуми і голоси. Зазвичай це вимагало досить багато терпіння: якщо, скажімо, дивлячись із вікна, ти зосереджувався на конкретному клапті спортивного поля, то міг чекати сто років, аж доки настане тих кілька секунд, коли в рамі нікого не буде. Отож саме цим я і займалась того ранку, забравши з класу те, що забула там, і знову вийшовши на сходову клітку третього поверху.