— Томмі! У тебе какашка на спині! Чим ти займався?
Вона зробила це цілком по-дружньому, і навіть якщо решта з нас також зреагували на це якимись звуками, це зовсім нічим не відрізнялося від типових учнівських жартів. Тому ми й відчули себе шокованими, коли Томмі раптом завмер як укопаний, повернувся навколо своєї осі і витріщився на Лору з грізним обличчям. Ми всі також зупинились — хлопці виглядали не менш враженими, ніж ми, — і протягом кількох секунд я думала, що Томмі вибухне вперше за кілька років. Але він різко відійшов геть, а ми залишились, перезираючись і знизуючи плечима.
Майже настільки ж безнадійним був той раз, коли я показала йому календар Патріші С. Патріша була на два роки молодша від нас, але всі захоплювались її талантом до малювання, а за її творами полювали під час Днів мистецтва. Я дуже раділа через календар, який мені вдалося дістати під час останніх Днів, оскільки про нього ще за кілька тижнів до того тільки й було чутно. Він зовсім не скидався на, скажімо, висячий кольоровий календар з англійськими графствами. Календар Патріші був крихітний і пухкий, а кожному місяцеві в ньому відповідала дивовижна замальовка з життя в Гейлшемі. Хотіла б я мати його тепер, адже на деяких малюнках — наприклад, на червневому або вересневому — можна було впізнати обличчя конкретних учнів і вихователів. Я загубила його водночас з іншими речами, коли покидала Котеджі, коли думками була деінде, і тому не допильнувала, що саме забираю з собою — але про це я розповім у свій час. Тепер я хочу сказати, що календар Патріші був справжньою знахідкою, якою я пишалася, і саме тому хотіла показати його Томмі.
Я помітила його у світлі призахідного сонця. Він стояв біля великого явора на Південному спортивному полі, і оскільки календар лежав у мене в сумці — я показувала його під час уроку музики, — я вирушила просто до нього.
Він був захоплений футбольним матчем, в якому брало участь кілька молодших хлопців на полі неподалік, і його настрій видавався безхмарним, навіть ідилічним. Коли я наблизилась, він до мене всміхнувся, і якусь хвилину ми просто базікали на відсторонені теми. Тоді я мовила:
— Томмі, поглянь-но, що мені вдалось дістати.
Я навіть не намагалася приховати тріумф, що звучав у моєму голосі, можливо, ще й підсилила його яким-небудь «та-дам!», вийнявши календар назовні і простягаючи Томмі. Беручи його до рук, він і далі усміхався, але коли перегорнув — я побачила, як щось всередині в нього замкнулось.
— Ця Патріша, — почала я, але почула, як мій власний голос змінюється. — Вона така розумниця…
Але Томмі вже простягав календар мені назад. А тоді, не промовивши жодного слова, пройшов повз мене і рушив у напрямку головного корпусу.
Цей випадок повинен був мені на щось натякнути. Якби я ввімкнула хоча б половину мозку, то зрозуміла б, що недавні настрої Томмі якось пов’язані з міс Люсі і його давніми проблемами з «творчістю». Але оскільки в той же період відбувалось стільки всього іншого, я взагалі не подумала про це. Гадаю, я була переконана, що його давні проблеми залишились позаду в ранньому підлітковому віці і що ті великі справи, які розгортались попереду, були здатні поглинути кожного з нас.
То що ж відбувалось? Ну, для початку між Рут і Томмі відбулася серйозна сварка. На той час вони були парою вже місяців шість; принаймні стільки про це було відомо «публічно» — ходили всюди, обійнявшись, робили речі такого типу. Їх поважали як пару, бо вони не заносилися. Тому що деякі інші, наприклад, Сільвія Б. і Роджер Д. могли реально викликати ригачку, доводилось хором видавати звуки блювання, щоб хоч трохи повернути їх до притомності. Але Рут із Томмі ніколи не робили бридотних речей перед публікою, і навіть якщо іноді пригортались одне до одного, чи щось таке, відчувалось, що вони щиро роблять це одне для одного, а не для глядачів.
Згадуючи про це сьогодні, я розумію, що ми були страшенно збентежені тоді всім, що стосувалося сексу. Це не так уже й дивно, мабуть, якщо зважати, що нам було по шістнадцять. Але що робило нас ще розгубленішими — і мені щойно тепер це стає зрозуміло — це усвідомлення, що вихователі почуваються розгубленими й самі. З одного боку, скажімо, ми слухали, як міс Емілі розповідає, як важливо не соромитись власних тіл, «поважати власні фізичні потреби», що секс — це «прекрасний дар», якщо обоє людей справді цього хочуть. Але коли доходило до діла, то вихователі робили все, щоб унеможливити нам втілення цих потреб без того, щоб не порушувати правил. Ми не могли відвідувати гуртожитки хлопців після дев’ятої вечора, а вони не могли відвідувати наших. Класи ввечері були офіційно «недоступними», так само, як території позаду сараїв і за павільйоном. І ніхто не хотів займатись цим просто на полі, навіть коли було досить тепло, тому що згодом ти майже непевне виявляв, що за вами спостерігає публіка, передаючи з рук у руки біноклі. Іншими словами, попри всі розмови про те, що секс прекрасний, ми постійно мали враження, що якщо вихователі впіймають нас у процесі, на нас чекають неприємності.