Це сталося десь під час «мертвої години» — коли уроки вже закінчувались, але до вечері ще залишався час. Томмі побачив, як міс Люсі виходить із головного корпусу, її руки завантажені цілими стосами конспектів і коробок з документами, і через те, що здавалось, наче вона будь-якої миті може все це випустити, він підбіг і запропонував їй допомогти.
— Ну, вона дала мені нести кілька речей і сказала, що ми йдемо з цим усім до її кабінету. Але навіть для нас двох цих стосів було забагато, тож я впустив кілька речей по дорозі. Коли ми наближались до Оранжереї, вона раптом зупинилась, і я подумав, що вона ще щось загубила. Але вона дивилась на мене отак, просто в обличчя, страшенно серйозна. А тоді вона каже, що нам треба поговорити, добре поговорити. Я кажу: добре, і ми заходимо до Оранжереї, в її кабінет, і кладемо речі. Вона пропонує мені сісти, і я опиняюсь точнісінько там, де був минулого разу, пам’ятаєш, кілька років тому. І я знаю, що вона також пам’ятає той раз, тому що починає говорити про це так, ніби це трапилось кілька днів тому. Без пояснень, без нічого, вона просто каже щось типу: «Томмі, я зробила помилку, коли сказала тобі те, що сказала. І мені слід було давно це спростувати». Тоді вона каже, що мені слід забути все, що вона раніше мені казала. Що вона зробила мені ведмежу послугу, порадивши не хвилюватись через те, що я не творчий. Що інші вихователі мали рацію і що немає жодних виправдань тому, що мої витвори — такий мотлох…
— Стривай, Томмі. Невже вона справді сказала «мотлох»?
— Якщо не «мотлох», то щось у цьому стилі. Що мої твори нікчемні. Може, вона сказала так. Або слабкі. Але могла й сказати, що це «мотлох». Сказала, що їй прикро через те, що стверджувала минулого разу, тому що якби не зробила цього, то я, мабуть, дав би вже собі раду.
— А ти що на це казав?
— Я не знав, що казати. Врешті вона запитала: «Томмі, що ти думаєш?». Тож я сказав, що не певен, але що їй у кожному разі не слід хвилюватись, тому що тепер у мене все в порядку. І вона сказала, ні, не в порядку. Мої твори — мотлох, і частково — це її провина, бо вона сказала мені те, що сказала. І тоді я мовив: але яка різниця? Зі мною тепер все добре, ніхто з мене більше не сміється. Але вона тільки хитала головою і казала: «Є різниця. Не слід було мені того казати». Тож до мене доходить, що вона говорить про майбутнє, про той час, коли ми звідси поїдемо. Тому я запитую: «Але зі мною все буде добре, міс. Я в хорошій формі, я вмію за собою доглядати. Коли настане час виїмок, я зможу зробити все добре». Коли я це промовив, вона починає хитати головою, дуже сильно — мені аж страшно стало, що їй запаморочиться в голові. Тоді вона каже: «Слухай, Томмі, твої твори важливі. І не тому, що це доказ. А для тебе ж самого. Ти багато що від них можеш отримати, просто для себе».
— Чекай. Про що це вона — «доказ»?
— Не знаю. Але вона точно так сказала. Сказала, що наше мистецтво важливе, і «не тільки тому, що це докази». Хто його знає, що вона мала на увазі. Я її перепитав, коли вона це промовила. Я сказав, що не розумію, що вона мені каже, і чи має це якийсь стосунок до Мадам і до її галереї? І вона тяжко зітхнула і сказала: «Галерея Мадам — так, це важливо. Набагато важливіше, ніж я думала раніше. Тепер я це розумію». Тоді вона сказала: «Послухай, є багато речей, яких ти не розумієш, Томмі, і я не можу тобі їх розповісти. Речі, що стосуються Гейлшема, твого місця в широкому світі, всіх цих речей. Але, можливо, одного дня тобі вдасться їх довідатись. Це не полегшить тобі існування, але якщо ти хочеш, насправді хочеш, то можеш їх довідатись». Після цього вона знову почала хитати головою, хоча вже не так сильно, як раніше, і тоді каже: «Але чому ти повинен бути якимось іншим? Учні, які звідси їдуть, так ніколи ні про що не довідуються. Чому б ти мав бути інакшим?». Я не знав, про що це вона говорить, тому знову сказав: «Зі мною буде все добре, міс». Якийсь час вона мовчала, а тоді раптово встала і ніби нагнулась наді мною, щоб обійняти. Не в сексуальний спосіб. Радше так, як вони це робили, коли ми були маленькі. Я намагався триматися нерухомо. Тоді вона випросталась і знову повторила, що їй прикро за ті слова, які вона казала мені раніше. І що зараз ще не пізно, що я повинен почати негайно надолужувати згаяний час. Здається, я нічого не сказав, а вона подивилась на мене так, ніби знову збирається обійняти. Але натомість сказала: «Зроби це заради мене, Томмі». Я сказав, що буду старатись, тому що на ту мить страшенно хотів звідти піти. Мабуть, я був весь червоний, через те обіймання і все інше. Це ж не те саме, що колись, ми тепер уже більші.