Але коли я про все це думаю, то відчуваю, що той кадр із першого дня, коли ми стояли перед фермою, збившись докупи, не такий вже невідповідний. Тому що, можливо, певним чином ми так і не відокремились від того стану так рішуче, як самі думали. Тому що десь під сподом ми залишались саме такими: охоплені страхом перед навколишнім світом, і — хоч як би самі себе за це зневажали — неспроможні одне одного відпустити.
Ветерани, яким, звісно, нічого не було відомо про історію стосунків Томмі й Рут, сприйняли їх за давно утворену пару, і здавалось, що Рут отримує від цього безмежне задоволення. Тому що в перші тижні, коли ми тільки прибули, вона з усіх сил це підкреслювала, обіймаючи Томмі, іноді цілуючись із ним в кутку кімнати, поки навколо ще було повно людей. Такі штуки, можливо, й нормально сприймались у Гейлшемі, але для Котеджів це було вже не по-дорослому. Ветеранські парочки ніколи не пиндючилися на публіці, поводячись цілком розсудливо, як могли б поводитись матір і батько в нормальній родині.
Я випадково зауважила в Котеджах дещо, пов’язане з ветеранськими парочками — Рут, хоч як пильно намагалася їх вивчити, цього не помітила: як багато їхніх манер було скопійовано з телебачення. Це дійшло до мене спочатку, коли я дивилася на Сьюзі й Ґреґа — мабуть, найстарших учнів у Котеджах, які начебто були тут головні. Коли Ґреґ починав виголошувати одну зі своїх промов про Пруста чи щось таке, вона вдавалась до конкретного жесту: всміхалась до решти присутніх, закочувала очі і дуже багатозначно, але й доволі голосно, казала: «Бошше, поможи». Телебачення в Гейлшемі було заборонене, у Котеджах, зрештою, також — хоча ніщо не могло нас зупинити від цілоденного витріщання, але до цього ставились несхвально. Проте в будівлі ферми і в Чорній Стодолі були старі ящики, в які я час від часу поглядала. Ось яким чином я й зрозуміла, що це «Бошше, поможи» походить з американського серіалу — такого, де публіка сміється з усього сказаного чи зробленого. Там була героїня — велика жінка, яка жила по сусідству з головним персонажем, — яка робила те самісіньке, що й Сьюзі, тому, коли її чоловік починав просторікувати, публіка чекала, що вона закотить очі і скаже: «Бошше, поможи», — і всі тоді вибухнуть реготом. Після того, як я це зауважила, я почала помічати й інші моменти, які ветеранські парочки запозичили з телевізійних програм: як вони жестикулювали, сиділи разом на диванах, навіть як вони сперечались і вилітали з кімнат.
Отож зовсім швидко після того, як Рут зрозуміла, що вони з Томмі поводяться дуже неправильно як для Котеджів, вона постановила змінити їхні звички на публіці. З’явився цей особливий жест, якого Рут набралася від ветеранів. У Гейлшемі, коли пара розлучалась, навіть на кілька хвилин, це було приводом для палких обіймів і пестощів. Однак у Котеджах, коли пари прощались одне з одним, вони майже не перемовлялись між собою, вже не кажучи про обійми чи поцілунки. Натомість ви постукували руку свого партнера недалеко від ліктя, зовсім легенько, суглобами пальців — наче збирались привернути чиюсь увагу. Зазвичай дівчина робила так хлопцеві перед тим, як вони розходились. Ця традиція зникла ще до зими, але коли ми прибули, її ще використовували, тож невдовзі Рут почала робити таке Томмі. Не сумнівайтесь, що Томмі спершу уявлення не мав, що відбувається. Він різко повертався до Рут і запитував: «Що?», тож вона люто на нього зиркала, наче вони брали участь у п’єсі і він забув свої слова. Думаю, врешті-решт вона з ним поговорила, тому що десь за тиждень вони вже все робили правильно, більш-менш так само, як ветеранські парочки.
Такого постукування по ліктю я на телебаченні не бачила, але я була впевнена, що ідея ця походить звідти, і так само знала, що Рут цього не усвідомлює. Ось чому того дня, коли я читала на траві «Даніеля Деронду», а Рут мене дратувала, я вирішила, що настав час привернути до цього її увагу.
Вже практично настала осінь і починало ставати доволі холодно. Ветерани проводили більшість часу всередині дому і в більшості повертались до справ, якими були зайняті до настання літа. Але ті з нас, що приїхали з Гейлшема, сиділи назовні, на непідстриженій траві, намагаючись продовжити такий стан якомога довше, оскільки це було єдиним заняттям, до якого ми звикли. Навіть незважаючи на це, того конкретного дня на полі було всього троє чи четверо людей, якщо не брати до уваги мене з книжкою, і оскільки я відійшла від решти досить далеко, щоб усамітнитись, я повністю впевнена: того, що трапилося між мною і Рут, ніхто не підслухав.