— Рут, я хотіла тебе запитати. У тебе буває так, ніби ти просто неодмінно мусиш це зробити? Мало не з ким завгодно?
Рут стенула плечима, тоді мовила:
— У мене є пара. Тому, коли мені цього хочеться, я просто роблю це з Томмі.
— Звичайно. Можливо, це тільки зі мною так. Можливо, зі мною щось не в порядку в цих справах. Тому що іноді я відчуваю дуже-дуже сильну потребу.
— Це дивно, Кеті.
Вона зміряла мене стурбованим поглядом, і я ще більше занепокоїлась.
— Отож у тебе такого не буває ніколи.
Вона знову стенула плечима.
— Не настільки, щоб я могла зробити це з будь-ким. Те, що ти розповідаєш, справді якось дивно звучить, Кеті. Але, може, за якийсь час це вляжеться.
— Іноді це не трапляється дуже довго. Тоді раптом як накриє. Так було першого разу. Він почав до мене приставати, і я хотіла, щоб він відчепився. І раптом — як навалилось, ні з того ні з сього. Я просто мусила це зробити.
Рут похитала головою.
— Це справді дивно звучить. Але, мабуть, це мине. Можливо, це якось пов’язано з тим, що ми тут їмо іншу їжу.
Вона не надто мені допомогла, але принаймні поспівчувала, тож мені стало трохи краще. Ось чому таким ударом стало те, що Рут несподівано порушила цю тему посеред сварки, яка сталась того дня на полі. Гаразд, нас, мабуть, ніхто не підслухав, та все ж у тому, що вона зробила, було щось некрасиве. Протягом тих перших місяців у Котеджах наша дружба залишалась непорушною — принаймні з мого боку, — тому що я знала про існування двох різних Рут. Одна Рут завжди намагалась вразити ветеранів, яка, не сумніваючись, ігнорувала мене, Томмі, будь-кого з решти, якщо вважала, що ми псуємо її стиль. Ця Рут не надто мені подобалась, вона кривлялась і вдавала, ця Рут робила жест «постукування по ліктю». Але та Рут, яка сиділа поруч у моїй маленькій кімнатці на піддашші, випроставши ноги через край мого матраца, тримаючи паруючу чашку обома долонями, — це була Рут із Гейлшема, і хоч що б трапилося протягом дня, я могла просто почати з нею з того місця, на якому ми зупинились минулого разу, коли отак сиділи разом. І до того дня на полі я мала чітке розуміння того, що ці дві Рут не об’єднаються в одну; що я можу цілковито довіряти тій, якій звіряла свої таємниці перед сном. Ось чому, коли вона сказала про те, що «принаймні з деким із ветеранів я швидко заводжу дружбу», я так засмутилась. Ось чому я просто взяла книжку і відійшла.
Але коли я думаю про це тепер, мені вдається поглянути на речі з кута зору Рут. Наприклад, я розумію, чому їй могло здатись, що це саме я перша порушила наше взаєморозуміння і що її маленький стусан був просто ударом у відповідь. Тоді я цього не бачила, але тепер усвідомлюю цю ймовірність, це пояснює все, що сталось. Зрештою, перед тим, як вона зробила своє зауваження, я говорила про той жест із постукуванням по руці. Тепер це не зовсім просто пояснити, але між нами насправді існувало порозуміння щодо поведінки Рут у присутності ветеранів. Гаразд, вона часто блефувала і вдавала те, чого не було насправді. Іноді, як я вже казала, вона говорила щось, щоб вразити ветеранів за наш кошт. Але мені видається, що Рут вірила, що певним чином робить усе це заради нас. І моя роль — як найближчої подруги — полягала в тому, щоб мовчки її підтримати, наче я сиджу в першому ряду серед публіки, поки вона виступає на сцені. Вона намагалась стати кимось іншим і, можливо, почувала більший тиск, ніж решта з нас, тому що, як я вже сказала, вона чомусь брала на себе відповідальність за нас усіх. У такому разі спосіб, у який я говорила про постукування по ліктю, вона могла сприйняти як зраду, і вона могла виправдовувати себе тим, що відповіла взаємністю. Це пояснення прийшло мені тільки недавно. У той час я не дивилась на всю ситуацію ширшим поглядом, не дивилась на свою участь у ній. Мабуть, я взагалі не оцінювала у той час того зусилля, яке робила Рут, щоб рухатися далі, щоб вирости і залишити Гейлшем позаду. Думаючи про це тепер, я пригадую те, що вона сказала мені якось, коли я опікувалась нею в центрі Давера. Ми сиділи в її кімнаті, милуючись заходом сонця, як ми часто робили, смакуючи бісквітами й мінеральною водою, які я принесла з собою, і я розповідала, що моя давня гейлшемська скринька з колекцією надійно схована у мене в кімнаті, в сосновому комоді. Тоді — не намагаючись ні до чого привести або щось ствердити — я просто запитала: