— У тебе ж після Гейлшема колекція не збереглася, правда?
Рут, яка сиділа на ліжку, досить довго мовчала. Сонячне світло падало на кахляну піч позаду неї. Тоді вона відповіла:
— Пам’ятаєш, як вихователі постійно нагадували нам перед від’їздом, що ми можемо взяти з собою колекції. Тож я вийняла все зі своєї скриньки і склала до сумки. Я збиралась знайти гарну дерев’яну скриньку для колекції в Котеджах. Але коли ми туди дістались, я побачила, що ніхто з ветеранів колекції не мав. Мали тільки ми, і це було ненормально. Здається, ми всі це зрозуміли, я була не єдина, але ми ж про це не говорили, правда? Тому я не шукала нової скриньки. Всі мої речі місяцями лежали в сумці, а тоді я їх викинула.
Я витріщилась на неї.
— Ти викинула свою колекцію разом зі сміттям?
Рут похитала головою, і наступних кілька митей, здавалось, перебирала в голові різні предмети зі своєї колекції. Нарешті вона сказала:
— Я склала їх у мішок для сміття, але потім не змогла примиритися із думкою, що вони будуть серед непотребу. Тому якось попросила старого Кефферса, коли він зібрався від нас їхати, чи не міг би він відвезти цей мішок у крамницю. Я знала, що бувають благодійні крамниці, я все про них довідалась. Кефферс трохи покопирсався в сумці, він не знав, яку цінність мали ті речі — та й звідки мав би знати? — тоді засміявся і сказав, що жодна крамниця не захоче цього прийняти. А я сказала: але ж це хороші речі, це дуже хороші речі. І він побачив, що я занадто емоційно сприймаю це, і тоді змінив тон. І сказав щось типу: «Ну добре, дівчино, я заберу це до Оксфама, віддам людям». Тоді він зробив величезне зусилля і додав: «Я придивився краще, і точно — ти права, це справді дуже хороші речі!». Він був, однак, не надто переконливий. Мабуть, він просто забрав мішок і викинув десь. Але я принаймні цього не знала.
Вона усміхнулась і сказала:
— Ти поводилась інакше. Я пам’ятаю. Ти ніколи не соромилась своєї колекції і зберігала її. Тепер я шкодую, що не зробила так само.
Я розповідаю це, щоб було зрозуміло: ми всі намагалися пристосуватись до нашого нового життя, і, гадаю, ми всі тоді робили щось таке, про що згодом шкодували. Тоді фраза Рут страшенно мене засмутила, але сьогодні немає сенсу судити її чи будь-кого іншого за поведінку в ті перші часи у Котеджах.
Коли надійшла осінь і я більше призвичаїлась до оточення, почала помічати те, чого не зауважувала раніше. Скажімо, існувало певне химерне ставлення до тих учнів, які недавно покинули Котеджі. Ветерани ніколи не лінувались розповідати смішні історії про персонажів, яких зустрічали в подорожах до Білого Двору чи Тополевої Ферми; натомість вони майже не згадували учнів, які ще зовсім незадовго до нашого прибуття були їхніми близькими друзями.
Інший момент, який я зауважила — і побачила зв’язок між цими речами, — це мовчанка, якою оточували деяких ветеранів, які їхали на «курси», про які нам відомо було, що це пов’язано з опікунством. Вони могли бути відсутні впродовж чотирьох чи п’яти днів, але протягом цього часу їх майже не згадували; і коли вони повертались, ніхто ні про що їх не розпитував. Можливо, вони розмовляли про це зі своїми найближчими друзями наодинці. Проте однозначно існувало розуміння того, що на ці теми вголос не говорять. Пам’ятаю, як одного ранку спостерігала крізь запітніле вікно нашої кухні, як двоє ветеранів вирушало на курси, і мені подумалось: цікаво, чи наступної весни або літа, коли вони поїдуть назовсім, ми перестанемо про них говорити?
Можливо, це й перебільшення, що згадування про учнів, які поїхали, було справжнім табу. Якщо треба було про них згадати, їх згадували. Зазвичай можна було почути, як про них говорилося непрямо, у зв’язку з якимось предметом чи рутиною. Наприклад, якщо починала протікати водостічна труба, точилось чимало суперечок про те, «як її лагодив Майк». А неподалік від Чорної Стодоли був пень, який усі називали «пеньком Дейва», тому що впродовж трьох років і аж до миті за кілька тижнів до нашого прибуття він сидів там, читаючи й пишучи, іноді навіть тоді, коли було холодно й падав дощ. Найпам’ятнішим був Стів. Нікому з нас не вдалось нічого вивідати про те, якою людиною був Стів — крім того, що він дуже любив порножурнали.
Час від часу в Котеджах можна було натрапити на порножурнал, закинутий за диван або загублений серед купи старих газет. Це були журнали з «м’якою порнографією», хоча в ті часи нам не було відомо про відмінності. Раніше нам ніколи не доводилось бачити чогось подібного, тож ми не знали, що про це думати. Ветерани зазвичай реготали, коли такий журнал десь з’являвся, проглядали його без живого зацікавлення, перш ніж відкинути набік — тож ми робили так само. Коли ми з Рут пригадували це кілька років тому, вона сказала, що таких журналів у Котеджах циркулювало кілька десятків.