Підставова ідея, що стояла за теорією «ймовірних я», була проста і не викликала суперечок. Її можна переказати приблизно так. Оскільки кожного з нас було в якусь мить скопійовано зі звичайної людини, у всіх нас мусить бути десь модель, яка проживає власне життя. Це означало — принаймні теоретично, — що ви могли розшукати особу, за подобою якої вас було створено. Ось чому, коли ви самі виходили в зовнішній світ — бували в містах, торговельних центрах, придорожніх кафе — ви виглядали «імовірних я», тобто людей, які могли бути моделями для вас чи ваших друзів.
Однак щодо всього іншого, крім цих найважливіших підстав, згоди ми не доходили. По-перше, ми ніяк не могли погодитись щодо того, на що слід звертати увагу, розглядаючись за «ймовірними я». Дехто з учнів вважав, що дивитись треба на людей, старших від нас років на двадцять-тридцять — тобто приблизно у віці, в якому ми могли б мати батьків. Інші стверджували, що це надто сентиментально. Чому нас і наших моделей мусить відділяти ціле «природне» покоління? Для створення нас могли використовувати немовлят, старих людей — яку це робило різницю? На це відповідали, що за моделей використовували людей, які перебували на піку свого здоров’я, і саме тому це збігалося з віком «звичайних батьків». Але десь на цьому моменті ми відчували, що підходимо до території, на яку не хочемо ступати, тож суперечка закінчувалась нічим.
Поставали також запитання, навіщо нам узагалі вистежувати наших моделей. Одна з імовірних відповідей — мовляв, якщо тобі вдасться це зробити, ти побачиш своє майбутнє. Я не маю на увазі, начебто ми вірили, що якщо твоя модель виявилась би, скажімо, працівником залізничної станції, то ти й сам врешті-решт почнеш там працювати. Ми усвідомлювали, що це не так просто. Однак всі ми, тільки різною мірою, вірили, що якщо тобі вдасться побачити особу, з якої тебе скопійовано, ти отримаєш певне розуміння того, ким ти є глибоко в основі, і, можливо, якесь уявлення, що зберігається в коморах твого життя.
Дехто вважав, що думати про «ймовірних я» взагалі тупо. Наші моделі були до нас безвідносні, просто технічною потребою, яка дала можливість привести нас на цей світ, і не більше. Тільки від нас залежало, що саме ми зробимо зі своїми життями. До цього табору завжди належала Рут, і я, швидше за все, також. І все одно, щойно почувши, начебто хтось бачив «імовірного я» — хоч чиїм би він був, — ми не могли впоратись із зацікавленням.
Як я пригадую, коли хтось бачив «імовірного я», це викликало ланцюгову реакцію. Могли минати тижні, протягом яких ніхто про них і не згадував, а тоді одне повідомлення спричиняло цілий наплив інших. Більшість із них цілком очевидно не були варті пошуків: хтось бачив когось у машині, що проїздила повз — речі такого типу. Але час від часу траплялись випадки конкретніші — як, наприклад, той, про який мені того вечора розповіла Рут.
За словами Рут, Кріссі й Родні були зайняті дослідженням прибережного міста, до якого вирушили. Досліджуючи, вони на деякий час розділились, а коли зустрілися знову, Родні був страшенно схвильований і розповів Кріссі, як він блукав бічними вуличками від Гай-Стрит і як проминув офіс з великим скляним фасадом. Всередині Родні побачив повно людей, деякі сиділи за столами, інші — ходили і розмовляли. І серед них Родні побачив «імовірне я» Рут.
— Кріссі прийшла до мене, щойно вони повернулись. Вона змусила Родні все переповісти, і він щосили старався, але це було неможливо. Тепер вони постійно кажуть, що відвезуть мене туди, але я навіть не знаю. Не знаю, наскільки мені це потрібно.
Я точно не пригадую, що саме я тоді їй відповіла, але в ту мить налаштована я була дуже скептично. Насправді, якщо бути щирою, я думала, що Кріссі й Родні просто все вигадали. Я не хочу ствердити, начебто Кріссі й Родні були поганими людьми — це було б нечесно. Вони подобались мені з багатьох причин. Але річ у тому, що до новоприбулих — а Рут насамперед — вони ставились анітрохи не прямолінійно.
Кріссі була висока, і якщо випростовувалась на весь свій зріст, її можна було назвати красивою, але вона, здавалось, цього не усвідомлювала і майже постійно сутулилась, щоб видаватись такою, як інші. Тому найчастіше вона більше скидалась на Бабу Ягу, ніж на кінозірку, і це враження було підсилене її неприємною манерою тицяти в тебе пальцем, перш ніж звернутись. Переважно вона одягала не джинси, а довгі спідниці, і маленькі окуляри, надто високо втиснуті в її обличчя. Вона належала до тих ветеранів, які тепло прийняли нас того літа, коли ми щойно прибули, і спочатку я була нею захоплена і зверталась до неї за підтримкою. Але з плином часу в мене почали з’являтись перестороги. Дивно, як вона постійно посилалась на той факт, що ми походимо з Гейлшема, наче це пояснювало про нас усе. Вона постійно розпитувала нас про Гейлшем, про найдрібніші деталі, як тепер роблять мої донори, і, хоча й намагалась робити це буденно, я бачила, що її зацікавлення має підтексти. Ще одна річ, яку я в ній зауважила — її намагання постійно нас розлучати: вона постійно відводила когось із нас набік, поки решта спільно чимось займались, або двох запрошувала до чогось приєднатись, а інших двох ігнорувала — такі штуки.