Кріссі рідко можна було побачити без її хлопця, Родні. Він зав’язував волосся в тугий кінський хвіст, як рок-музикант сімдесятих років, і багато говорив про такі речі, як, скажімо, реінкарнація. Він мені навіть подобався, якби не те, що настільки перебував під впливом Кріссі. В будь-якій розмові від без варіантів підтримував погляд Кріссі, а якщо Кріссі казала щось бодай трохи кумедне, він чмихав і хитав головою, ніби просто-таки повірити не міг у таку сміхоту.
Гаразд, я, можливо, надмірно сувора до цієї парочки. Коли ми з Томмі не так давно пригадували їх, він казав, що, на його думку, вони обоє — достойні люди. Але зараз я розповідаю вам це, щоб пояснити, чому я так скептично поставилась до їхнього повідомлення про «ймовірне я» Рут. Як я вже сказала, моєю першою реакцією стала недовіра: я припустила, що Кріссі щось замислила.
Інший момент, який викликав у мене сумніви, стосувався безпосереднього опису: Кріссі й Родні малювали картинку, на якій ця жінка працювала в гарному офісі зі скляним фасадом. У той час мені це видавалось занадто близьким до «майбутнього мрії» Рут, як ми його уявляли.
Мабуть, це ми, новоприбулі, здебільшого розмовляли тієї зими про «майбутнє мрії», хоча і дехто з ветеранів нас підтримував. Дехто зі старшаків — особливо ті, в яких уже розпочалась підготовка — просто тихо зітхав і виходив з кімнати, коли такі розмови починались, але впродовж тривалого часу ми цього навіть не помічали. Не знаю, що там відбувалось у наших головах під час цих розмов. Можливо, ми знали, що вони несерйозні, але знову-таки — фантазіями ми їх також не вважали. Можливо, відколи Гейлшем залишився позаду, це був шанс бодай цих півроку — ще до розмов про опікунство, до уроків водіння, до всіх тих речей — іноді забувати, ким ми насправді були; забувати слова наших вихователів; забути про вибух міс Люсі того дощового дня в павільйоні, так само як про інші теорії, які ми розвинули протягом усіх цих років. Звичайно, це не могло тривати довго, але, як я вже казала, бодай цих кілька місяців нам вдалося прожити в затишному підвішеному стані, обмірковуючи наші життя без звичних обмежень. Пригадуючи це тепер, мені здається, що ми сторіччя провели на задушливій кухні, після сніданку, або позгортавшись калачиками навколо напівзгаслого вогнища у передсвітанковий час, поглинуті бесідами про плани на майбутнє.
Уявіть собі, ніхто в цих розмовах не заходив надто далеко. Не пам’ятаю, щоб хтось стверджував, що стане кінозіркою чи кимось таким. Переважно всі казали, що стануть поштарями або працюватимуть на фермі. Багато учнів хотіло стати водіями одного чи другого типу, і часто, коли розмова повертала сюди, дехто з ветеранів починав порівнювати конкретні живописні шляхи, якими вони подорожували, улюблені придорожні кафе, складні роз’їзди тощо. Сьогодні, звісно, багатьох із них я переговорила б на ці теми. Але тоді я переважно слухала, не вимовляючи і слова, впиваючись їхньою розмовою. Іноді, якщо було пізно, я заплющувала очі, спершись об бильце дивана — або об хлопця, якщо це діялось під час однієї з коротких фаз, коли я офіційно була «з кимось»; я виринала й западала в дрімоту, дозволяючи образам доріг пропливати в моїй уяві.
У кожному разі, повертаючись до основної думки, коли заходили такі розмови, саме Рут найчастіше заходила далі, ніж будь-хто інший, особливо коли поблизу були ветерани. Про офіси вона говорила ще з самого початку зими, але по-справжньому ця ідея набрала життєздатності, перетворившись на її «майбутнє мрії», того ранку, коли ми з нею пішли до села.
Це діялось під час нестерпно холодного періоду, коли наші квадратні газові обігрівачі створювали проблеми. Ми довго й нудно намагались їх розпалити, марно клацали вимикачами і дедалі дужче западали в зневіру, змушені покидати кімнати, які так і не вдавалося обігріти. Кефферс відмовлявся мати з цим справу, стверджував, що це не належить до його обов’язків, хоча врешті, коли стало по-справжньому холодно, він простягнув нам конверт із грошима і назву якогось пального, яке нам слід було купити. Тож ми з Рут зголосились піти до села, щоб його роздобути, і тому того морозяного ранку опинились на стежці. Ми дійшли до місця, де з обох боків здіймались високі живоплоти, а земля була вкрита замерзлим коров’ячим лайном, коли це Рут несподівано зупинилась кілька кроків позаду мене.