Коли ми нарешті до нього дістались, виявилось, що дорога провадить по краю скелі. Спочатку здавалось, що скеля круто обривається, але, перехилившись через перила, можна було побачити звивисті стежки, які вели скелястим спуском аж до моря.
Ми вже помирали з голоду, тому подалися до маленького кафе, розташованого на скелі якраз там, звідки розходились стежки. Коли ми ввійшли досередини, побачили там лише двох кругловидих жінок у фартухах, які там працювали. Вони курили сигарети за одним зі столів, але швидко піднялись і зникли на кухні, і ми залишились у приміщенні самі.
Ми зайняли віддалений столик — це означало, що він стояв найближче до краю скелі — і коли розсілись, я відчула, що ми фактично зависли над морем. У той час я не мала з чим порівнювати, але тепер розумію, що кафе було крихітне, всього на три або чотири столики. Жінки залишили відчиненим вікно — можливо, щоб приміщення не наповнювалось запахами смаженої їжі, — тож час від часу досередини вривався вітер, і тоді всі реклами на стінах починали тріпотіти. Над стійкою висіла картка, списана кольоровими фломастерами, згори якої було написано слово «око», і з кожного «о» на вас дивилась зіниця. Сьогодні я бачу такі речі так часто, що вже навіть не звертаю на них уваги, але тоді таке було вперше. Тож я захоплено розглядала картку, а потім перехопила погляд Рут і усвідомила, що вона також дивиться вражено, і ми обидві вибухнули сміхом. Ця затишна мить, здавалось, поклала край неприємним почуттям, які почали рости між нами в машині. Але виявилось, що насправді то була остання така приємна мить між мною і Рут упродовж усієї нашої вилазки.
Про «ймовірне я» ми не згадували, відколи прибули до міста, і коли ми розсілись у кафе, я вирішила, що тепер ми відповідно все обговоримо. Але щойно ми взялися за сандвічі, Родні почав розповідати про свого давнього друга, Мартіна, який виїхав із Котеджів рік тому і тепер жив десь у місті. Кріссі охоче підхопила тему, і ось уже обоє ветеранів розповідали смішні історії про те, що витворяв Мартін. Ми не зовсім здатні були це зацінити, але Кріссі й Родні насолоджувались самі собою. Вони переглядались і сміялись, і хоча й вдавали, що розповідають для нас, видно було, що пригадують історії одне для одного. Коли я думаю про це тепер, мені відкривається, що оскільки розповідати про тих, хто виїхав, у Котеджах вважалось майже табуйованим, мешканці могли припинити розмовляти про них навіть одне з одним, тож щойно поїхавши кудись, вони могли так себе потішити.
Коли вони сміялись, я також сміялась із ввічливості. Томмі, здавалось, розумів ще менше, тож видавав лише нерішучі смішки, що відставали від решти. Одначе Рут реготала і реготала, і далі кивала на все, що розповідали про Мартіна, ніби й сама добре пригадувала всі історії. А одного разу, коли Кріссі сказала щось незрозуміле — типу: «Ах, так, тоді, коли він одягнув джинси!» — Рут аж вибухнула реготом і вказала в нашому напрямку, наче кажучи Кріссі: «Поясни це також і їм, щоб вони теж могли насолодитись». Я приймала це все, але коли Кріссі з Родні почали обговорювати, чи не завітати нам до квартири Мартіна, я не витримала і промовила — може, дещо занадто холодним тоном:
— Чим саме він тут займається? Чому він має квартиру?
Запала тиша, тоді я почула перебільшене зітхання Рут. Кріссі схилилась у мій бік через стіл і тихо мовила, немов пояснювала дитині:
— Він опікун. Що, на твою думку, він мав би робити тут? Тепер він справжній опікун.
Всі засовались, а я сказала:
— Я ж про це і кажу. Ми не можемо просто до нього прийти. Кріссі зітхнула.
— Ну, так. Нам не дозволено відвідувати опікунів. Якщо говорити суворо. Нас до цього точно не заохочують.
Родні вишкірився і додав:
— Зовсім не заохочують. Тільки нечемні дітки можуть піти і відвідати його.
— Дуже нечемні, — зацокала язиком Кріссі.
До них приєдналася Рут зі словами:
— Кеті ненавидить бути нечемною. Тому краще нам до нього не ходити.
Томмі дивився на Рут, явно не розуміючи, на чий бік вона стала. Та і я не зовсім це розуміла. Я подумала, що вона не хотіла, щоб наша експедиція збочила з маршруту, і тому неохоче зі мною погодилась, тож я усміхнулась до неї, але вона не відповіла мені взаємністю. Тоді Томмі раптом запитав:
— Де саме ти бачив «імовірне я» Рут, Родні?
— Ох… — тепер, коли ми приїхали до міста, Родні не здавався вже таким зацікавленим у «ймовірному я», тож я побачила, як обличчям Рут пробігла тінь стривоженості. Врешті Родні сказав: