— На бічній вулиці від Гай-Стрит, десь ближче до її закінчення. Звичайно, сьогодні в неї може бути вихідний.
Коли ж ніхто нічого більше не сказав, він додав:
— У них справді бувають вихідні, ви ж знаєте. Вони не завжди на роботі.
Коли він це озвучив, я відчула укол страху, що ми неправильно оцінили обставини. Що не зважаючи на те, що нам відомо, ветерани говорили про «ймовірних я» тільки для того, щоб і далі їздити в подорожі, а насправді не хотіли заходити далі в цій темі. Рут цілком можна думати так само, тому що тепер вона по-справжньому схвильована, але врешті вона таки засміялась — наче зрозуміла, що Родні жартує.
Тоді Кріссі якимось новим тоном сказала:
— Рут, можливо, за кілька років ми будемо приїздити сюди, щоб відвідати тебе. Ти працюватимеш в гарному офісі. Не розумію, як хто-небудь може не дозволити нам тебе провідувати.
— Точно, — швидко проказала Рут. — Ви, всі можете приїздити, щоб зі мною побачитись.
— Гадаю, — сказав Родні, — щодо відвідування людей, які працюють в офісі, правил немає.
Він раптом засміявся:
— Ми не знаємо. З нами такого ще не ставалося.
— Все буде добре, — сказала Рут. — Вам дозволять. Ви всі зможете приїздити і мене провідувати. Крім Томмі, звичайно.
Томмі був, здавалось, шокований.
— Чому мені не можна приїздити?
— Тому що ти вже зі мною, дурнику, — відповіла Рут. — Я тебе залишаю собі.
Ми всі засміялися, Томмі знову трохи пізніше від решти.
— Я чула про дівчину з Вельса, — сказала Кріссі. — Вона вчилась у Гейлшемі, на кілька років старша від вас. Вона працює тепер у крамниці одягу. Дуже розумна.
Ми схвально замуркотіли і якийсь час замріяно дивились на хмари.
— Ось що значить Гейлшем, — врешті сказав Родні і похитав головою, начебто зі здивуванням.
— А була ще інша особа, — повернулася до Рут Кріссі, — той хлопчик, про якого ти розповідала якось. Теж старший на кілька років від тебе. Той, що тепер став доглядачем парку.
Рут глибокодумно кивала. Я подумала, що варто було б кинути на Томмі попереджувальний погляд, але поки я до нього розверталась, він уже почав говорити.
— Хто це був? — запитав він вражено.
— Та ти прекрасно знаєш, Томмі, — швидко відповіла я. Надто ризиковано було його копати чи навіть натякати самою інтонацією: Кріссі миттєво мене б підловила. Тому я промовила це дуже однозначно, з ноткою втоми — мовляв, усі вже просто сил не мають через цього забудькуватого Томмі. Натомість Томмі досі так і не міг нічого второпати.
— Ми його знали?
— Томмі, не повертаймося знову до того самого, — сказала я. — Тобі треба перевірити мозок.
Нарешті монетка потрапила в отвір — Томмі заткнувся.
Кріссі сказала:
— Я знаю, як мені пощастило, що я потрапила до Котеджів. Але от кому по-справжньому пощастило — то це вам, братії з Гейлшема.
Знаєте… — вона стишила голос і знову схилилась уперед. — Я хотіла поговорити з вами на одну тему. Просто там, у Котеджах, це неможливо. Всі вічно підслуховують.
Вона окинула нас усіх поглядом, а тоді зупинила його на Рут. Родні раптом напружився і також схилився вперед. І цієї миті я відчула, що ось ми й підійшли до основної мети цієї подорожі, як її бачили Кріссі й Родні.
— Того ж разу, коли ми з Родні були у Вельсі, де й почули про дівчину з крамниці одягу, — сказала вона, — нам розповіли і про дещо інше, про учнів Гейлшема. Нам сказали, що в минулому декому з гейлшемців за особливих обставин вдавалось отримати відтермінування. Таку можливість мали тільки учні Гейлшема. Тоді можна попросити, щоб виїмки відклали на три, навіть на чотири роки. Це не те, що можна втілити завиграшки, але іноді воно спрацьовувало. Якщо вдавалось їх переконати. Переконати, що ти компетентний.
Кріссі замовкла і поглянула на кожного з нас — можливо, заради драматичного ефекту, можливо, щоб перевірити, чи ми щось знаємо. Ми з Томмі, мабуть, мали збентежений вигляд, натомість Рут мала непроникне обличчя, з якого неможливо було нічого зрозуміти.
— Казали, — продовжила Кріссі, — що коли ви хлопець і дівчина і любите одне одного, коли ви по-справжньому, правильно закохані і якщо можете це показати, тоді люди, які керують у Гейлшемі, все для вас влаштують. Зроблять так, щоб ви могли побути разом кілька років до того, як почнуться ваші виїмки.
Тепер за столом панувала дивна атмосфера — немов ледь чутне бриніння.
— Коли ми були у Вельсі, ми бачилися з учнями з Білого Двору, — продовжувала Кріссі. — Вони казали, що чули про пару з Гейлшема, хлопець уже за кілька тижнів повинен був стати опікуном. Тож вони з кимось зустрілись, і справу відклали на три роки. Їм дозволили жити разом у Білому Дворі, цілих три роки, їм не доводилось їздити на підготовку весь цей час. Три роки лише для себе самих, тому що їм вдалося довести, що вони по-справжньому закохані.