Жінка звернула з Гай-Стрит на вузьку стежку недалеко від Набережної. Кріссі хвилювалась, що вона нас помітила серед юрби, але Рут продовжувала йти, а ми йшли слідом.
Врешті ми дістались до вузького провулка, забудованого звичайними будинками, якщо не брати до уваги однієї крамниці. Нам знову довелось рухатися вервечкою, а коли назустріч проїхав фургон, ми змушені були втиснутись у стіну, щоб дати йому дорогу. Невдовзі на вуличці залишились тільки ми і та жінка, і якби вона обернулась, то просто не могла б нас не помітити. Але вона і далі йшла, десяток кроків попереду, а тоді ввійшла у двері — до «Портвей Студіо».
Відтоді мені частенько доводилось бувати в «Портвей Студіо». Кілька років тому там змінились власники, тепер вони продають різні мистецькі речі: глечики, тарілки, глиняних звірят. А тоді то були дві великі білі кімнати з картинами — красиво розвішеними на чималій дистанції одна від одної. Дерев’яна вивіска залишилась тією ж. Отож ми вирішили ввійти, коли Родні ствердив, що ми маємо страшенно підозрілий вигляд, стоячи посеред тихої крихітної вулички. В крамниці ми могли принаймні вдавати, наче роздивляємось картини.
Ми ввійшли і побачили, що жінка, слідом за якою ми йшли, розмовляє з набагато старшою від себе жінкою із сивим волоссям, яка, здавалось, тут керує. Вони сиділи за столиком неподалік від дверей, і крім них у галереї більше нікого не було. Жодна з жінок не звернула на нас уваги, ми проминули їх, розсередилися і намагались вдавати захоплення картинами.
Насправді, хоч наскільки б я почувалася перейнятою «ймовірним я» Рут, я почала насолоджуватись картинами і вмиротвореністю цього місця. Мені здавалося, що ми віддалились від Гай-Стрит на сотню кілометрів. Стіни і стеля приміщення були пофарбовані в колір м’яти, тут і там стирчали клапті риболовних сіток, а вгорі, біля карнизів, можна було розгледіти уламки кораблів. І на картинах — переважно олійних, виконаних у блакитних і зелених тонах — втілені були морські теми. Можливо, на нас раптово навалилась втома — зрештою, ми подорожували від самого світанку, — але не тільки я провалилась у щось схоже на сон. Ми розбрелися по різних кутках, розглядали одну картину за одною, тільки час від часу обмінюючись приглушеними зауваженнями: «Іди-но сюди, поглянь!». І весь час ми чули, як розмовляють між собою «ймовірне я» Рут і сива жінка. Розмовляли вони неголосно, але в цьому приміщенні здавалось, що їхні голоси заповнюють весь простір. Вони обговорювали якогось чоловіка, спільного знайомого — мовляв, той поняття не має, як поводитись із власними дітьми. І поки ми до них дослухались, крадькома зиркаючи на них, щось почало потрохи змінюватись. Я відчувала це в собі і бачила, що те саме відбувається з рештою. Якби ми залишили все на тому етапі, коли побачили жінку крізь скло офісу, навіть якби ми пішли за нею слідом через все місто, але потім десь загубили, ми все ще могли повернутись до Котеджів захоплені, сповнені тріумфу. Але тепер, у цій галереї, жінка сиділа від нас надто близько, набагато ближче, ніж нам би цього хотілося. І чим більше ми чули її голос, чим більше на неї дивились, тим менше вона здавалася нам схожою на Рут. Це відчуття розросталось між нас і ставало майже відчутним на дотик, і я знала, що Рут, вдивлена в картину на віддаленій стіні кімнати, відчувала це не менше, ніж інші. Ось чому ми, мабуть, продовжували ошиватися галереєю так довго. Ми відкладали мить, коли нам доведеться радитись.
Жінка несподівано пішла, а ми залишились у приміщенні, уникаючи погляду одне одного. Ніхто з нас навіть не подумав піти слідом, і з плином секунд з’являлось відчуття, ніби ми без жодних слів домовилися про те, якою слід бачити цю ситуацію.
Врешті сива жінка вийшла з-за столу і мовила до Томмі, який стояв до неї найближче:
— Оце дуже гарна робота. Одна з моїх улюблених.
Томмі обернувся до неї і засміявся. Я поквапилась йому на допомогу, а пані запитала:
— Вивчаєте мистецтво?
— Не зовсім, — мовила я, перш ніж Томмі встиг відповісти. — Ми просто… ну… любимо його.
Сива пані засяяла, а тоді почала розповідати, як художник, на чию роботу ми якраз дивилися, був із нею споріднений, і переповідати кар’єру митця. Це подіяло, звільнивши нас від трансового заціпеніння, і ми зібрались навколо неї, слухаючи, — так, як робили в Гейлшемі, коли починав говорити вихователь. Така увага завела сиву пані, тож ми кивали, зойкали, а вона розповідала про те, де були створені ці картини, в яку пору дня любить працювати художник і що деякі з робіт були створені навіть без ескізів. Врешті її лекція добігла природного завершення, ми всі зітхнули, подякували їй і вийшли.