— Мою касету? Я не знала, що тобі взагалі про неї відомо, Томмі.
— Так. Рут залучила людей до пошуків. Казала, що ти дуже засмутилась через втрату. І я намагався її знайти. Тоді я не розповідав тобі, але я справді дуже старався. Думав, можуть бути такі місця, в яких я можу пошукати, а ти не можеш. Наприклад, у будиночках хлопців. Пам’ятаю, шукав сто років, але так і не знайшов.
Я поглянула на нього і відчула, як мій зіпсований настрій змінюється.
— Я не знала цього, Томмі. Це страшенно гарно.
— Ну, це не надто мені допомогло. Але я справді дуже хотів її знайти. І коли врешті почало ставати зрозуміло, що я навряд чи знайду її, я просто пообіцяв собі: колись я поїду до Норфолка і знайду там касету для Кет.
— Загублений куточок Англії, — мовила я, роззираючись. — І ось ми тут!
Томмі також роззирнувся, і ми зупинились. Ми стояли посеред бічної вулички, хоча й не такої вузької, як та, на якій була розташована галерея. Якусь мить ми театрально роззирались навкруги, а тоді загиготіли.
— То це була не така вже й тупа ідея, — сказав Томмі. — У «Вулворті» було повно касет, тож я подумав, що вони мусять мати і твою. Але, здається, не мають.
— Тобі здається? Ох, Томмі, ти хочеш сказати, що навіть не шукав як слід!
— Шукав, Кет. Просто я… ну, це дуже бісить, але я не міг пригадати її назви. Поки ми були в Гейлшемі, я мав справу переважно з колекціями хлопців, тому тепер і не можу згадати. Якась Джулі Бриджес чи якось так…
— Джуді Бріджвотер. «Пісні в темряві».
Томмі урочисто похитав головою.
— У них цього точно немає.
Я засміялась і штовхнула його. Він мав збентежений вигляд, тож я сказала:
— Томмі, у «Вулворті» такого не може бути. У них тільки найновіші хіти. Джуді Бріджвотер існувала сто років тому. Її просто продавали на одному з Розпродажів. Цієї касети не може бути у «Вулворті», дурню!
— Ну, я ж сказав, що нічого про це не знаю. Просто в них було так багато касет…
— Трохи є, Томмі. Але не зважай. Це була така гарна ідея. Я дуже зворушена. Це була прекрасна ідея. Зрештою, це ж Норфолк.
Ми знову рушили, і Томмі невпевнено сказав:
— Ну, ось чому я тобі розповів. Я хотів тебе здивувати, але марно. Не знаю, де шукати, і навіть не пам’ятаю імені на касеті. Тепер я сказав тобі, і ти можеш допомогти мені. Ми можемо разом її шукати.
— Томмі, про що це ти?
Я намагалась говорити з докором, але не могла стримати сміху.
— Ну, в нас же є ще ціла година. Це хороша нагода.
— Томмі, дурню. Ти справді в це віриш, так? У всі ті казки про загублені речі?
— Не те що вірю. Але ми ж можемо пошукати, якщо ми вже тут. Ти ж хотіла б знову її знайти, правда? То що нам втрачати?
— Ну добре. Ти повний ідіот, але добре.
Він безпорадно розвів руками.
— Ну, Кет, куди ми підемо? Я ж сказав, що нічого не тямлю в крамницях.
— Треба шукати в крамницях із вживаними речами, — сказала я, трохи подумавши. — Там, де повно старого одягу, старих книжок. У них іноді бувають коробки з платівками і касетами.
— Добре. Але де ж ці крамниці?
Коли я згадую тепер цю мить — як ми з Томмі стояли на маленькій вуличці, готові розпочати наші пошуки, — я відчуваю, як усередині підіймається тепла хвиля. Несподівано все здалося мені просто досконалим: година затримки, вільний час попереду і чудовий спосіб його згаяти. Мені доводилось стримувати себе, щоб по-дурному не реготати і не стрибати по тротуару вниз і вгору, наче дитя. Недавно, коли я опікувалась Томмі і нагадала йому про подорож до Норфолка, він сказав, що почувався точнісінько так само. У мить, коли ми вирішили піти на пошуки втраченої касети, несподівано розвиднілось, а попереду на нас чекали тільки сміх і радість.
Спершу ми заходили до неправильних місць: до книгарень зі старими книжками чи до крамниць зі старими порохотягами, де зовсім не було музики. Скоро Томмі побачив, що я розумілась на справі не більше від нього, і заявив, що тепер він буде нас вести. Якимось дивом сталося так, що він побачив вулицю, на якій в один ряд стояло чотири крамниці якраз такого типу, як ми шукали. У вітринах було повно суконь, сумок, журналів для дітей, а всередині, якщо ввійти, вчувався солодкавий запах затхлості. Там лежали стоси зморщених книжок у паперових палітурках, запилюжені коробки з листівками і різними дрібничками. Одна крамниця спеціалізувалася на різних хіпівських речах, а друга — на воєнних медалях і фотографіях солдатів у пустелі. Але в кожній з крамниць стояла велика картонна коробка — чи навіть дві — з платівками і касетами. Ми порпались у речах, і за кілька хвилин, по правді сказати, майже повністю забули про Джуді Бріджвотер. Ми просто насолоджувались тим, що разом роздивляємось усі ці речі. Розходились у різні боки, а тоді знову опинялися поруч, притягнуті тією ж коробкою з різним дріб’язком, що лежала в запилюженому закутку, освітлена сонячним промінням.