Він уже хитав головою.
— Ти ж знаєш, який я був у цьому нікчемний. А потім сталась та історія з міс Люсі. Я знаю, що вона хотіла як краще. Їй було мене шкода, і вона хотіла допомогти. Я не сумніваюсь. Але якщо моя теорія правильна, то…
— Це тільки теорія, Томмі, — сказала я. — Ти ж сам знаєш, які в тебе теорії.
Я хотіла трохи розрядити ситуацію, але не могла підібрати правильну інтонацію, до того ж було, мабуть, очевидно, що я продовжувала напружено міркувати над його словами.
— Можливо, у них є різні способи нас оцінювати, — сказала я за мить. — Можливо, мистецтво — це тільки один спосіб із багатьох інших.
Томмі знову похитав головою.
— Наприклад, яких? Мадам із нами взагалі не знайомилась. Вона не розрізняла нас і не пригадала б. До того ж, мабуть, вирішує не тільки Мадам. Можливо, є люди, які займають вищі позиції, люди, які в Гейлшемі ніколи навіть не з’являлись. Я багато про все це думав, Кет. Все збігається. Ось чому Галерея така важлива, ось чому вихователі так хотіли, щоб ми багато займались образотворчим мистецтвом і поезією. Кет, про що ти думаєш?
Атож, мене трохи віднесло у власні думки. Насправді я думала про той день, коли була сама в спальні й увімкнула касету, яку ми з Томмі щойно відшукали; як я погойдувалась, пригортаючи до грудей подушку, а Мадам спостерігала за мною з дверей, і на її очах блистіли сльози. Навіть цей епізод, якому я так і не змогла підшукати переконливого пояснення, здавалось, пасував до теорії Томмі. Я уявляла тоді, що тримаю дитину, але, звісно, Мадам не могла цього знати. Вона думала, що я пригортаю до себе коханого. Якщо теорія Томмі була правильною, якщо справою Мадам було відтерміновування наших виїмок у випадку кохання, тоді все справді збігалось — незважаючи на її незмінно холодне ставлення до нас, вона справді повинна була б розчулитись, наткнувшись на таку сцену. Все це раптово пронеслося крізь мою свідомість, і я вже була готова озвучити свої роздуми Томмі. Але стрималась, тому що хотіла його теорію розвінчати.
— Я просто думала над твоїми словами, оце й усе, — мовила я. — Нам слід уже повертатись. Невідомо, чи ми відразу знайдемо ту парковку.
Ми рушили вниз схилом, але не квапились, оскільки знали, що маємо ще час.
— Томмі, — запитала я за якийсь час. — А ти з Рут про це говорив?
Він похитав головою і далі йшов. Нарешті озвався:
— Річ у тому, що Рут у все це вірить. Вірить всьому, що кажуть ветерани. Так, вона полюбляє вдавати, ніби їй відомо набагато більше, ніж насправді. Але вона справді у все це вірить. І рано чи пізно вона захоче піти далі.
— Тобто ти думаєш, що вона захоче…
— Так. Вона захоче податися. Просто вона ще всього не обміркувала. Не думала про те, про що ми з тобою щойно говорили.
— Ти не ділився з нею своєю теорією про Галерею?
Він похитав головою, але нічого не сказав.
— Якщо розповіси їй свою теорію, — сказала я, — і вона повірить… Ну, вона розлютиться.
Томмі мав замислений вигляд, але і далі мовчав. Він заговорив, аж коли ми знову спустилися на вузькі вулички, і його голос звучав налякано.
— Насправді, Кет, — сказав він. — Дещо я все ж робив. Про всяк випадок. Я не розповідав нікому, навіть Рут. Це просто початок.
Ось коли я вперше почула про його вигаданих тварин. Коли він почав описувати, чим саме займається — а побачити його роботи мені вдалося вже за кілька тижнів, — я відчула, що мені не вдасться виявити бурхливий ентузіазм. І навіть, мушу визнати, його розповідь пригадала мені про зображення слона на траві, з якої почались проблеми Томмі у Гейлшемі. Він пояснив, що його надихнула стара дитяча книжка без задньої обкладинки, яку він знайшов за одним із диванів у Котеджах. Йому вдалося випросити у Кефферса маленький чорний блокнотик, у якому старий вів розрахунки, і відтоді Томмі намалював уже з десяток фантастичних істот.
— Вся річ у тому, що я роблю їх дуже маленькими. Я не додумався до цього в Гейлшемі. Можливо, в цьому тоді була моя помилка. Якщо їх зробити крихітними — а інакше неможливо, тому що сторінки отакого розміру, — тоді все змінюється. Вони наче самі оживають. Тоді залишається просто домалювати їм різні деталі. Подумати, як вони будуть захищатися, як діставатимуть різні речі. Чесно, Кет, нічого подібного в Гейлшемі зі мною не було.
Він почав описувати своїх улюбленців, але я не могла зосередитись. Що більше він захоплювався від власної розповіді про своїх тварин, то неспокійніше я почувалася.
— Томмі, — хотілось сказати йому, — ти знову хочеш осоромитись. Вигадані тварини? Що з тобою таке?