— Я маю на увазі, — продовжувала я, — що коли ми були в тому віці, коли нам було по одинадцять, скажімо, ми ж насправді не цікавились поезією одне одного. Але пам’ятаєш, скажімо, Крісті? Крісті мала дивовижну репутацію завдяки поезії. Ми всі її поважали. Навіть ти, Рут, не наважувалась нею попихати. І все тому, що ми вважали її поетично обдарованою. Але ж ми нічогісінько про поезію не знали. Нам на неї було начхати. Це дивно.
Але Рут мене не зрозуміла — або, можливо, свідомо не хотіла зі мною погоджуватись. Може, вона прагнула запам’ятати нас розумнішими, ніж ми були насправді. Чи, можливо, відчувала, до чого я вела, і не хотіла, щоб ми рухались у тому напрямку. Вона протяжно зітхнула і сказала:
— Нам всім здавалось, що вірші Крісті такі гарні. Але цікаво, як би ми їх тепер сприйняли. От би мати їх тут — що б ми про них подумали?
Тоді засміялась і продовжила:
— У мене досі зберігаються деякі вірші Пітера Б. Але це вже з пізнішого часу, коли ми були у випускному. Я, мабуть, тоді в нього закохалась. Не можу придумати іншої причини, з якої б купувала його вірші. Вони вкрай ідіотські, аж до істерики. Він так серйозно себе сприймав. Але Крісті була чудова. Я пам’ятаю. Цікаво, що вона перестала писати вірші, коли почала малювати. Хоча в цьому й близько не досягла такого рівня, як у поезії.
Але повернусь до Томмі. Те, що Рут сказала того разу в спальні — коли вимкнули світло на ніч — мовляв, Томмі сам накликає на себе проблеми, мабуть, підсумовувало все, що думала більшість людей у Гейлшемі. Але саме після того, як вона це промовила, я, лежачи у своєму ліжку, усвідомила раптом: це переконання, начебто він зумисне не докладає зусиль, побутувало ще від молодших класів. І раптом до мене дійшло — і аж пронизало холодом — що Томмі проходить крізь такі випробування не впродовж останніх тижнів чи місяців, а впродовж довгих років.
Ми з Томмі не так давно розмовляли, і його власний погляд на те, як почалися ці неприємності, підтвердив думки, що прийшли мені тієї ночі. За його словами, все почалось одного дня на уроці мистецтва міс Джеральдін. Доти, сказав Томмі, він неабияк насолоджувався малюванням. Але того дня, на уроці міс Джеральдін, Томмі намалював цю конкретну акварель — слона серед високої трави, — і з цього все почалось. Як він стверджував, з його боку це був такий жарт. Я багато його про це розпитувала, і підозрюю, йшлося про поведінку дітей у цьому віці: у тебе немає чіткої причини, ти просто робиш те чи те. Робиш, бо тобі здається, це може насмішити інших, або для того, щоб викликати замішання. І коли згодом тебе просять усе пояснити, у твоїх словах немає жодного сенсу. Всі ми таке робили. Розповідь Томмі була не зовсім у цьому ключі, але я впевнена, що сталось усе саме так.
Отож він зробив свого слона — картинку, яку міг наквецяти малюк, роки на три молодший. Це забрало не більше двадцяти хвилин і, без сумніву, викликало сміх, хоча не зовсім такий, якого Томмі очікував. І все ж ця історія могла ні до чого не призвести — і в цьому, гадаю, велика іронія — якби міс Джеральдін не вела того дня урок.
У тому віці вихователька міс Джеральдін була загальною улюбленицею. Вона була м’яка, люб’язна, завжди заспокоювала, коли ти цього потребував — навіть якщо ти вчинив щось погане або коли тебе вичитував інший вихователь. Якщо їй самій доводилось тебе вичитати, протягом кількох наступних днів вона осипала тебе додатковими виявами уваги, ніби щось була тобі винна. Томмі не пощастило, що того дня урок мистецтва взяла на себе міс Джеральдін, а не, скажімо, містер Роберт або сама міс Емілі — головна вихователька, — хоч вони часто брали мистецтво на себе. Якби то був хтось із них, Томмі просто насварили б, а він тим часом усміхався б по-ідіотськи, і найгірше, що інші про все це могли подумати — наче він зіграв недоладний жарт… Дехто міг навіть вирішити, що він — природжений клоун. Але через те, що міс Джеральдін була такою, якою була, сталось інакше. Вона натомість доклала всіх зусиль, щоб роздивитись малюнок з усією доброзичливістю й розумінням. Можливо, вона думала, що Томмі в небезпеці, що решта учнів почне з нього насміхатись, і тому зайшла надто далеко, знайшовши навіть, за що його похвалити, і вказуючи на переваги малюнка цілому класові. Ось звідки пішло те неприйняття.