Я замовкла, але Томмі нічого не відповідав, тому я продовжила:
— Отож мені здалося, що якщо я знайду її фотографію в одному з тих журналів, це принаймні бодай щось пояснить. Мені не хотілося б їхати шукати її. Я просто могла б тоді хоч якось пояснити, чому я така.
— У мене теж так буває, — сказав Томмі. — Іноді мені страшенно цього хочеться. Впевнений, що так буває у кожного, якби всі чесно зізнались. Я не думаю, що в тобі є щось інакше, Кет. Насправді я навіть дуже люблю цим займатись…
Він замовк і засміявся, але я не засміялася разом із ним.
— Те, про що я кажу — інше, — сказала я. — Я спостерігала за людьми. У всіх буває такий настрій, але це не змушує їх робити невідомо що. Вони ніколи не робили такого, як я, не йшли відразу з отакими, як той Гюї…
Я могла знову почати плакати, тому що відчула, що рука Томмі обіймає мене за плечі. Хоч якою засмученою я була, я не забувала, де ми тепер перебуваємо, і навіть подумки переконалась, що якби раптом на вулиці з’явились Рут та інші, навіть якби вони побачили нас у цю мить, для непорозуміння не виникло б жодних підстав. Ми все ще стояли пліч-о-пліч, спираючись на машину, а вони побачили б, що я чимось засмучена, а Томмі мене заспокоює. Тоді я почула, як він каже:
— Я не думаю, що це обов’язково якась погана особливість. Коли ти зустрінеш когось, Кет, когось такого, з ким захочеш бути по-справжньому, це може виявитись чимось хорошим. Пам’ятаєш, що нам казали вихователі? Якщо цим займатись з правильною особою, почуватимешся дуже добре.
Я смикнула плечем, щоб скинути з себе руку Томмі, а тоді глибоко вдихнула.
— Просто забудьмо про це. В кожному разі я набагато краще навчилась контролювати ці стани, коли вони надходять. Тому просто забудьмо.
— І все одно, Кет. Це так по-дурному — шукати в тих журналах.
— По-дурному, добре. Томмі, облишмо це. Зі мною вже все гаразд.
Не пам’ятаю, про що ще ми розмовляли, поки не з’явились інші. Ми більше не обговорювали серйозних тем, і навіть якщо інші відчули щось у повітрі, то цього не виявили. У них був хороший настрій, а Рут видавалась особливо налаштованою на те, щоб загладити неприємну сцену. Вона підійшла і торкнулась моєї щоки, кинула кілька жартів, а коли ми сіли в машину, і далі докладала зусиль, щоб радісна атмосфера тривала. Їм із Кріссі буквально все в Мартінові видавалось комічним, тож тепер — уже не в нього вдома — дівчата насолоджувались можливістю відкрито сміятися з нього. Судячи з вигляду Родні, він цього не схвалював, і я усвідомила, що Рут і Кріссі співали і танцювали, щоб його подражнити. Все здавалось цілком товариським. Але якщо раніше Рут не оминала можливості, щоб не прояснювати мені з Томмі всі жарти і натяки, то під час нашої подорожі додому вона постійно оберталась і уважно розжовувала геть усе, про що говорилося. За якийсь час це почало мене втомлювати, бо складалось враження, наче все в машині говорилось заради нашого — чи принаймні мого — особливого добра. Але мені приємно було, що Рут завдає собі такого клопоту. Я, як і Томмі, зрозуміла, що вона визнає свою негарну поведінку і в такий спосіб це демонструє. Ми сиділи так само, як і попереднього разу, з Рут посередині, але тепер більшість часу вона розмовляла зі мною, лише час від часу повертаючись у протилежний бік, щоб пригорнути Томмі чи мимохідь його поцілувати. Атмосфера була погідна, і ніхто не повертався до теми ймовірного я Рут чи чогось такого. А я не згадувала про касету Джуді Бріджвотер, яку мені купив Томмі. Я знала, що Рут рано чи пізно про неї довідається, але не хотіла, щоб вона довідалась уже зараз. Під час цієї подорожі додому, крізь темряву, що лягла на довгі порожні дороги, здавалось, що наша трійця знову близька, тож я не хотіла, щоб будь-що втручалось і порушувало цей стан.
Розділ шістнадцятий
Дивно, але після того, як ми повернулись додому, ми майже не згадували про нашу мандрівку до Норфолка. Настільки, що за якийсь час навіть почали кружляти чутки про те, для чого ми насправді туди їздили. І навіть тоді ми мовчали, аж доки люди врешті-решт не втратили інтерес.
Я досі точно не знаю, чому так відбувалось. Можливо, з огляду на Рут — вона вирішувала, що саме слід розповідати, тож ми чекали, щоб брати з неї приклад. А Рут з тієї чи іншої причини — можливо, вона відчувала збентеження через те, як усе обернулося з її «імовірним я», а можливо, насолоджувалась таємницею — залишалась повністю закритою. Навіть між собою ми уникали розмов про мандрівку.
Атмосфера таємничості полегшила мені життя: простіше було не розповідати Рут про те, що Томмі купив для мене касету Джуді Бріджвотер. Але я не зайшла так далеко, щоб приховувати її. Вона завжди лежала серед моєї колекції, в одному із невеликих стосів, складених біля плінтуса. Однак я завжди перевіряла, щоб касета не лежала згори. Траплялись миті, коли мені нестерпно хотілось розповісти, коли я хотіла, щоб ми позгадували Гейлшем під музику. Але чим більше часу минало від подорожі до Норфолка, чим довше я не розповідала їй, тим більше це починало скидатись на приховування провини. Звичайно, врешті-решт вона таки помітила касету, набагато пізніше, і це була, мабуть, набагато гірша мить для неї, щоб про це довідатись, але так іноді вирішує доля.