— Це моя друга книга, — сказав Томмі. — Першу не побачить ніхто! Мені довелось чимало вправлятися.
Він лежав горілиць на канапі, натягаючи на ногу підколінок і намагаючись надати голосові буденного звучання, але я знала, що він не дочекається моєї реакції. Незважаючи на це, впродовж певного часу я не могла здобутись на щиру похвалу. Можливо, частково це було пов’язано з моїм побоюванням, наче будь-яка творча робота знову може накликати на нього неприємності. До того ж його малюнки так відрізнялися від усього, чого вихователі вчили нас у Гейлшемі, що я навіть не знала, як їх оцінювати. Врешті я промовила щось на зразок:
— Боже, Томмі, схоже, вони потребували неабиякої концентрації. Я здивована, що тобі тут вистачає світла, щоб вимальовувати такі детальки.
А тоді, гортаючи сторінки — можливо, тому, що я намагалась підібрати правильні слова — у мене раптом вирвалось:
— Цікаво, що б сказала Мадам, якби це побачила.
Я промовила це жартівливим тоном, а Томмі відповів хихотінням. Але після цього у повітрі зависло щось недомовлене, чого не було раніше. Я і далі перегортала сторінки — блокнот виявився на чверть замальованим — не зводячи з Томмі погляду, шкодуючи, що я згадала про Мадам. Врешті я почула його голос:
— Мені, мабуть, доведеться досягнути більшого, перш ніж показувати їй.
Я точно не знала, чи він натякає так, щоб я його похвалила, але на цю мить фантастичні тварини по-справжньому мене приворожили. Незважаючи на їхні напружені металеві деталі, в кожній з істот проглядалось щось зворушливе, навіть раниме. Я пригадала, як у Норфолку Томмі сказав, що навіть створюючи їх, він хвилюється, як вони себе захищатимуть, як зможуть сягати по різні речі, і роздивляючись їх тепер, я відчувала такий же неспокій. Однак з якоїсь нез’ясовної причини я не могла його похвалити. Томмі сказав:
— Але я малюю тварин не тільки для цього. Мені просто подобається їх малювати. Я думав, Кет, чи варто й далі тримати їх у таємниці. Подумав — може, не буде ніякої шкоди, якщо люди довідаються, що я їх малюю. Ханна досі малює акварелі, багато ветеранів чимось таким займається. Я не маю на увазі, що збираюся ходити і всім підряд показувати. Просто думав, чи повинен так тримати все в таємниці.
Нарешті я змогла на нього поглянути і сказати досить переконливо:
— Томмі, ти не повинен, для цього немає жодних підстав. Вони дуже гарні. Дуже, дуже гарні. Насправді якщо ти через це тут ховаєшся, то це по-дурному.
Він нічого не відповів, але на його обличчі проступила усмішка, наче він пригадав якийсь жарт — але я знала, як ощасливила його. Здається, після цього ми вже майже не говорили. Він, здається, взув ґумаки, і ми обоє вийшли з пташника. Як я вже казала, то був єдиний випадок, коли ми з Томмі тієї весни безпосередньо торкнулись його теорії.
Надійшло літо — рівно рік, відколи ми переїхали. В міні-бусі прибула група нових учнів, але ніхто з них не походив із Гейлшема. Це в певному сенсі було полегшенням: думаю, ми всі тривожились, що нова порція гейлшемських учнів може все ускладнити. Але в моєму випадку те, що гейлшемці не з’явилися, тільки поглибило відчуття, що Гейлшем залишився далеко в минулому і що узи, які пов’язували нашу компанію, дедалі більше зношувались. І не тільки тому, що Ханна, наприклад, вічно повторювала, як вона хоче взяти приклад з Едіс і вирушити на підготовку; і не тому, що Лора знайшла хлопця не з Гейлшема — обидві тепер начебто й не мали з нами нічого спільного.
А ще — ця манера Рут вдавати, що вона геть усе забула про Гейлшем. Атож, ішлося про дрібниці, однак вона мене дратувала цим дедалі більше. Наприклад, був випадок, коли ми сиділи навколо кухонного столу після довгого сніданку: Рут, я і ще кілька ветеранів.
Один із ветеранів якраз розповідав про те, що якщо їсти сир на ніч, сон буде страшенно неспокійним. Я обернулася до Рут і сказала щось типу: «Пам’ятаєш, нам це постійно казала міс Джеральдін?». Це було просто буденне зауваження, і все, що вимагалось від Рут — це усміхнутись або кивнути. Але вона натомість дивилася на мене з байдужістю — ніби не мала найменшого уявлення, про що це я кажу. І тільки коли я мовила ветеранам, щоб пояснити: «Одна з наших виховательок», як Рут, насупившись, кивнула — мовляв, щойно зараз вона пригадала.
Того разу я це допустила. Але іншого — не змогла. Того вечора ми сиділи під перехнябленим навісом автобусної зупинки. Я розізлилась, тому що одна річ — грати в цю гру перед ветеранами, а зовсім інша — робити так, коли нас тільки двоє і ми ведемо серйозну розмову. Я мимохідь згадала, що скорочена стежка до ставка крізь грядку ревеню виходила за межі території. Коли вона зробила збентежений вираз обличчя, я покинула тему, на яку говорила, і сказала: