Як я вже сказала, я ніколи не мала певності, чи Рут свідомо підвела нас до цього. Якщо чесно, то я навіть не можу з певністю ствердити, що це саме вона перша згадала про тварин. А коли вже ми про це завелись, то я реготала не менше, ніж вона — над тим, що котрась із тварин була в кальсонах, а друга скидалась на розчавленого їжака. Гадаю, я мусила б ствердити, що тварини були дуже гарні, що Томмі багато попрацював над ними, щоб такого досягнути. Але я цього не зробила. Частково це сталось через касету. А ще, можливо, тому, якщо вже бути цілком щирою, що мені було приємно усвідомлювати: Рут не сприймає тварин і все, з ними пов’язане, всерйоз. Думаю, коли ми нарешті розпрощались на ніч, то почувались такими близькими, якими ніколи ще не були. Вона торкнулась моєї щоки і мовила:
— Так добре, що ти завжди намагаєшся дивитись на речі позитивно, Кеті.
Отож я зовсім не була готова до того, що трапилось за кілька днів на церковному подвір’ї. Того літа Рут виявила за кілометр від Котеджів гарну стару церкву, позаду якої виявилась невпорядкована площа з давніми надмогильними каменями, схиленими у траву. Все там було запущене, але натомість панувало вмиротворення, тож Рут часто ходила туди читати — біля віддаленої огорожі, на лавці під великою вербою. Спершу мені не дуже подобалась ця її звичка, тому що я пригадувала, як попереднього літа ми сиділи колом на траві на території Котеджів. І все ж таки, якщо я йшла одним зі своїх прогулянкових маршрутів і знала, що Рут, найімовірніше, на своєму місці, то вже невдовзі я проходила під низькими дерев’яними воротами і йшла зарослою стежкою до могильних каменів. Того дня повітря було тепле й нерухоме, я ступала, охоплена замріяністю, читаючи імена на каменях, коли побачила на лавці під вербою не лише Рут, але й Томмі.
Точніше, на лавці сиділа Рут, тимчасом як Томмі стояв, спершись ногою на заіржавіле бильце, і, розмовляючи, робив щось на подобу вправи на розтягнення м’язів. Не схоже було, наче вони ведуть якусь серйозну розмову, тож я, не вагаючись, наблизилась. Мабуть, я повинна була вловити щось у їхньому привітанні, але нічого очевидного я не відчула. Мені нестерпно хотілось розповісти їм якусь плітку про одного з новачків, тож упродовж певного часу базікала тільки я, поки вони кивали і задавали дивні запитання. Я не відразу зрозуміла, що було щось не так, і навіть тоді, зробивши паузу, я запитала радше жартівливо:
— Я тут щось перервала?
— Томмі розповідав мені про свою велику теорію, — відповіла Рут. — Каже, що тобі він уже про неї казав. Сто років тому. І ось нарешті він змилостивився і вирішив поділитися зі мною також.
Томмі зітхнув і от-от збирався щось сказати, але Рут знущально прошепотіла:
— Велика галерейна теорія Томмі!
Вони обоє дивились на мене так, ніби це я тепер за все відповідальна і від мене залежить, що трапиться далі.
— Теорія непогана, — сказала я. — Можливо, вона й правдива, не знаю. Як ти думаєш, Рут?
— Мені довелося просто-таки витягати її з цього Солодкого Хлопчика. Він дуже не хотів мені довіритись, правда, пряничку? Я допитувалась і допитувалась, тож врешті він пояснив, що саме стоїть за всім цим його мистецтвом.
— Я малюю не тільки заради цього, — похнюплено мовив Томмі. Його стопа далі спиралась на бильце, і він розтягував ногу. — Я просто мав на увазі, що якщо я правий щодо Галереї, то я завжди зможу спробувати і подати туди своїх тварин…
— Томмі, сонечко, не роби з себе дурника перед нашою подругою. Можеш бути дурником переді мною, це нормально. Але тільки не перед нашою дорогою Кеті.
— Не розумію, з чого тут аж так сміятися, — сказав Томмі. — Ця теорія така ж правдоподібна, як і всі інші.
— Смішна не теорія, пряничку. Люди цілком можуть повестися на твою теорію. Але уявлення, що тобі вдасться все викрутити, якщо покажеш Мадам своїх звіряток… — Рут усміхнулась і похитала головою.
Томмі нічого не сказав і далі погойдувався. Я хотіла прийти йому на допомогу і намагалась вигадати, що саме сказати, щоб і він відчув себе краще, і Рут не розсердилася дужче. Але саме тоді Рут і промовила ті слова. Вони й тоді прозвучали досить болісно, але того дня на подвір’ї церкви я не мала уявлення, як далеко в майбутнє відіб’ються відголоски цих слів. Вона сказала:
— І не тільки я, сонечко. Кеті також вважає, що твої тварини — така сміхота.
Моїм першим поривом було це заперечити, потім — розреготатись. Але Рут говорила страшенно владно, а ми троє досить добре одне одного знали, щоб не сумніватись, що за її словами щось стоїть. Тож я мовчала, подумки намагаючись гарячково знайти розгадку, і ось, охоплена холодним жахом, я її відшукала: вона крилась у тому вечорі в моїй кімнаті, проведеному над горнятками чаю.