А ще самотність. Ти виростаєш в оточенні стількох людей, інакше тобі не доводилось жити, і раптом — стаєш опікуном. Багато годин проводиш сама, їдучи за кермом в різні точки країни, з центру до центру, з лікарні до лікарні, десь зупиняєшся на одну ніч, немає з ким порозмовляти про свої негаразди, немає з ким посміятись. Час від часу зустрічаєшся з учнем, якого знала — з опікуном або донором, якого пам’ятаєш із минулих часів, — але часу завжди надто мало. Ти завжди або поспішаєш, або надто виснажена, щоб нормально поговорити. Невдовзі довгі самотні години, подорожі, збитий сон проникають у все твоє існування і стають частиною тебе, і всім це помітно — у твоїй поставі, у погляді, у тому, як ти рухаєшся і розмовляєш.
Я не стверджую, начебто виявилась непідвладною цим виявам, просто навчилася із ними жити. З деякими опікунами трапляється, що їхнє ставлення їх підводить. Можна побачити, що багато з них просто відбуває потрібні дії, чекаючи на той день, коли їм скажуть, що вони вже можуть зупинитись і стати донорами. Мене по-справжньому дістає і те, що вони аж зіщулюються перед тією миттю, коли доведеться ввійти до лікарні. Вони не знають, як говорити з людьми у білих халатах, не можуть виступити на захист своїх донорів. Не дивно, що врешті-решт вони почувають фрустрацію і звинувачують себе, коли ситуація обертається погано. Я намагаюся не набридати, але мені вдалось знайти спосіб доносити власні слова, коли це потрібно. І, звісно, я засмучуюсь, коли обставини складаються погано, але принаймні я знаю, що зробила все, від залежить від мене, і намагаюсь оцінювати все тверезо.
Та навіть самотність — зрештою, я навчилась її любити. Це не означає, що я не чекаю, як наприкінці року (коли складу свої повноваження) зможу провести деякий час у товаристві. Але мені справді подобається відчуття, коли я сідаю до своєї крихітної машини, знаючи, що кілька наступних годин товариство мені складатимуть лише дороги, просторе сіре небо і мої власні фантазії. І якщо я опиняюся в якомусь місті і маю перед собою дещицю вільного часу, я насолоджуюсь, блукаючи вулицями і зазираючи у вітрини. Я маю у себе в кімнаті чотири настільні лампи — кожна іншого кольору, але дизайн у них спільний: гофровані шиї, які можна згинати, як заманеться. Тож я блукаю, наприклад, шукаючи крамницю, де у вітрині стоятиме схожа лампа — не для того, щоб її купити, а просто щоб порівняти з тими, які я вже маю вдома.
Іноді я так занурююсь у себе, що коли несподівано зустрічаю когось знайомого, то переживаю злегка шоковий стан і потребую певного часу, щоб призвичаїтись. Так було того ранку, коли я йшла через незахищену від вітрів автостоянку і помітила Лору: вона сиділа за кермом однієї з запаркованих машин і з байдужістю дивилась на трасу. Між нами залишалась чимала відстань, і на якусь мить, незважаючи на те, що ми з нею востаннє бачилися ще в Котеджах сім років тому, я відчула спокусу проігнорувати її і піти собі геть. Знаю, це дивна реакція, зважаючи на те, що вона була однією з моїх найближчих подруг. Я вже сказала, що частково це може пояснюватись тим, що я не люблю, коли мене виривають із моїх думок. До того ж, побачивши, як Лора зсутулено сидить у машині, я відразу зрозуміла, що вона стала однією з тих опікунок, яких я описувала вище, і якась частина мене просто не хотіла ще більше про це довідуватись.
Але, звичайно ж, я до неї підійшла. Коли я наблизилась до її хетчбека, запаркованого на відстані від решти автомобілів, мене обдував холодний вітер. Лора була одягнута у безформний синій анорак, а волосся — набагато коротше, ніж раніше — прилипло до чола. Коли я постукала їй у вікно, вона не здригнулась і навіть не видавалась здивованою, що бачить мене. Так, ніби вона там сиділа і чекала якщо навіть не саме на мене, то на кого завгодно з давніх часів. І ось, коли я з’явилась, вона, здавалось, подумала: «Ну нарешті!». Тому що я помітила, як поворухнулись її плечі немов від зітхання, і без дальших церемоній вона простягнула руку і відчинила мені двері.