— Але що ж станеться з учнями?
Роджер, звісно, подумав, що я маю на увазі тих, які там якраз тоді навчалися — малюки, залежні від вихователів, тож він зробив схвильоване обличчя і почав розмірковувати, що їх, мабуть, переведуть до інших установ по всій країні, хоча вони, звичайно, страшенно відрізнятимуться від Гейлшема. Але я мала на увазі не це. Я думала про нас, про тих учнів, які виростали разом зі мною, які тепер були розсіяні по різних закутках, про опікунів і донорів, розрізнених, але все одно певним чином пов’язаних між собою місцем, з якого походили.
Тієї ж ночі, намагаючись заснути в мотелі, я думала про події, які відбулися зі мною кілька днів тому. Я опинилась у приморському містечку в Північному Вельсі. Весь ранок страшенно дощило, але після ланчу дощ припинився і навіть визирнуло сонце. Я поверталась до місця, де залишила машину — обіч однієї з довгих і прямих прибережних доріг. Навколо практично нікого не було, тож я бачила попереду цілісну смугу вологої бруківки. Але невдовзі, метрів за тридцять переді мною загальмував фургон, і звідти вийшов чоловік в одязі клоуна. Він відчинив багажник і витягнув з фургона з десяток повітряних кульок. Кілька хвилин він тримав кульки в одній руці, схилившись і порпаючись другою рукою в машині. Наблизившись, я розгледіла, що кульки мали обличчя і вуха і що вони скидались на маленьке плем’я, що витанцьовувало в повітрі над своїм власником, чекаючи на нього.
Тоді клоун випростався, зачинив фургон і рушив у тому ж напрямку, в якому рухалася я, на кілька кроків попереду, тримаючи в одній руці невелику валізку, а в другій — кульки. Перед нами пролягала довга і пряма набережна, і я, здавалося, цілу вічність рухалася слідом за клоуном. Час від часу мені ставало бентежно, і я уявляла, що клоун от-от може обернутись і щось до мене промовити. Але оскільки мені треба було йти цією дорогою, я не мала вибору. Тож ми йшли далі, клоун і я, цим безлюдним тротуаром, все ще мокрим від дощу, і весь той час наді мною розгойдувались, усміхаючись, кульки. Час від часу я помічала чоловіковий кулак, у якому зникали шнурочки від кульок, і бачила, що вони міцно перекручені між собою і забезпечені надійним стисканням його руки. Незважаючи на це, я постійно хвилювалась, що один зі шнурочків вислизне і самотня кулька попливе в захмарене небо.
Нездатна заснути тієї ночі після зустрічі з Роджером, я знову бачила в уяві ті кульки. Я думала про закриття Гейлшема і про те, що це схоже на кілька ножиць у чиїхось руках, що перетинають шнурочки якраз у тому місці, де вони переплітаються між собою над кулаком чоловіка. Щойно це станеться, більше не буде нічого, що могло б тримати кульки разом. Розповідаючи мені новини про Гейлшем, Роджер зауважив, що на таких, як ми, це жодним чином не вплине. І в якомусь сенсі він мав рацію. Однак мені діяло на нерви усвідомлення того, що там усе не буде так, як раніше. Що такі люди, як міс Джеральдін, скажімо, не ведуть групи малюків уздовж Північного спортивного поля.
Протягом кількох місяців після розмови з Роджером я і далі багато думала про закриття Гейлшема і про всі його наслідки. І до мене почало доходити, що моє уявлення, начебто я маю повно часу, щоб завершити певні речі, несправедливе, і тому мені слід діяти якомога швидше, інакше я можу не встигнути. Не те щоб я почала панікувати. Просто відчуття того, що Гейлшем зникає навіки, змінило все навколо нас. Ось чому Лорина порада стати опікункою Рут так на мене вплинула, хоча в ту мить я й відгородилася від цієї ідеї. Так, наче частина мене вже ухвалила рішення, а Лорині слова просто зняли завісу, яка його прикривала.
Вперше я приїхала до даверського реабілітаційного центру Рут — того сучасного, з білими кахляними стінами — за кілька тижнів після розмови з Лорою. Минуло близько двох місяців після першої виїмки Рут — яка, як і казала Лора, минула не надто добре. Коли я ввійшла до її кімнати, вона сиділа в нічній сорочці на краю ліжка і широко мені усміхалась. Вона підвелася, щоб обійняти мене, але тут же сіла знову. Сказала, що я виглядаю просто прекрасно і що довге волосся дуже мені пасує. Я їй теж сказала якісь приємні слова, і вже протягом наступної півгодини ми по-справжньому насолоджувались присутністю одна одної. Ми розмовляли на всі можливі теми: про Гейлшем, Котеджі, про те, що з нами відбувалось відтоді — і здавалось, що можемо розмовляти вічно. Іншими словами, початок виявився страшенно підбадьорливим — набагато кращим, ніж я очікувала.